Моє нахабство миттєво зникає. На очі набігають сльози.
— Я не хочу схибити.
— Звісно, не хочете. І я цього не хочу,— вона кладе руку мені на плече.— Її величність поки що не розголошує, тож, мабуть, не слід вам казати, але мадам старішає. На думку її величності, час звільнити цю пані від її обов’язків і дати їй змогу насолоджуватися дозвіллям у винагороду за роки відданої служби. Коли ми вирушимо в ходу, мене призначать вашою гувернанткою замість мадам і офіційно доручать наглядати за вашою високістю.
Я різко вдихаю повітря. Не можу згадати часи, коли мадам не було поряд. Сльози, які кілька хвилин тому лише набігали на очі, вже струменять щоками.
Баронеса витягає з рукава хусточку й віддає мені.
— Призначення на цю посаду дуже тішить мене. Маю надію, що трохи згодом ви добре сприйматимете таку зміну. Ваша краса — подарунок від Бога, але, якщо ви прагнете бути не просто вродливою, а вишуканою, розумною й освіченою жінкою, мусите докласти зусиль, аби розвинути ваші найкращі риси й викорінити найменш бажані. Я намагатимусь допомогти вам, і, сподіваюсь, одного дня ви затьмарите всіх фрейлін її величності. Станете предметом найпалкішого захоплення при дворі.
Змахнувши останню сльозу, я усміхаюсь. Мені лестить, що жінка, яку часто називають «десятою музою», вважає мене здатною на такі досягнення. Віднині я маю намір поводитися згідно з указівками баронеси де Рец.
Глава 2
Березень-червень 1564 — Дорогами Франції
аш двір нагадує місто, що рухається. Хоча ні, він величезніший за більшість міст, якими ми проїдемо. Протягом тижнів ми з Генріхом спостерігали за підготовкою до королівської ходи, але я навіть уявити не могла, скільки людей налічує королівська свита. Визирнувши з карети, я здивовано розглядаю процесію, що простягається, наскільки сягає око. Вози, карети, вершники, пікінери, важко озброєні солдати, піхота і ціла юрба служників — розмаїття, кольори, галас, метушня королівської ходи ошелешують.
— Генріху,— кличу я.— Чи є кінець цій процесії? Призупинивши коня, мій брат намагається крокувати на одному рівні з віконцем карети, біля якого я сиджу.
— Я не бачу кінця. Б’юсь об заклад, за воротами Фонтенбло ще залишаються вершники.
— Справді? Ми ж подолали чимало миль.
— Так, але за нами їдуть п’ятнадцять тисяч осіб,— у його голосі бринить гордість.
Я ніколи не бачила п’ятнадцять тисяч будь-чого, не кажучи вже про п’ятнадцять тисяч осіб, які подорожують разом. Я заздрю, що мій брат може все це бачити, заздрю його відносній свободі.
— Вам пощастило їхати верхи,— кажу я.
— Ви матимете багато часу їхати верхи зі мною, коли холоди відступлять. Ми подорожуватимемо місяцями, навіть роками.
Роками. Думка про все, що очікує мене дорогою, і все, що може статися протягом такої тривалої мандрівки, страшенно хвилює мене. Як же я маю змінитися, коли знову побачу Фонтенбло. Я стану жінкою.
Я відчуваю дотик руки й розвертаюсь до баронеси де Рец.
— Ваша високосте,— делікатно каже вона.— Будь ласка, запніть завіси, інші фрейліни тремтять від холоду.
Засоромившись, я звертаю до Генріха красномовний погляд і запинаю завіси.
— Ваша світлосте, будьте так люб’язні,— баронеса вказує головою на неприкрите вікно біля герцогині де Невер на протилежному боці карети.
— Авжеж,— бурмоче герцогиня, прикриваючи вікно. Проте мені здається, що вона, шукаючи мій погляд, ледве помітно заводить очі вгору.
Я шокована, але це не єдине почуття. Попри те, що її світлість та баронеса де Рец — ровесниці, вони дуже різні, й ці відмінності мене інтригують. У той час як баронеса розважлива і може вважатися взірцем пристойності, герцогиня — яскрава й авантюрна. Я знаю, що мій обов’язок — дозволити гувернантці керувати моєю поведінкою, але трохи авантюризму, звісно, не завадить.
— Чому ви ображені? — мій брат підкрадається до мене, поки я спостерігаю, як Карл і мати отримують з рук кардинала Бурбонського чаші та глечики. Неподалік зібралися жебраки Труа, переважно жінки та діти. Усівшись на довгій лавці, вони готуються прийняти королівську милостиню на честь Великого посту.
— Я не знала, що мені заборонять брати участь у найпишніших церемоніях королівської ходи.
Учора король здійснив урочистий в’їзд до Труа: він їхав під балдахіном, який несли сановники, проходячи заздалегідь визначеним маршрутом і час від часу зупиняючись послухати вірші, присвячені цій події. Усім мешканцям міста, починаючи з найзаможніших і закінчуючи вуличними хлопчиськами, дозволили бути присутніми. А от мені не дозволили. Здається, придворні дами, навіть ті, що з родини Валуа, не допущені до заходів, передбачених королівським в’їздом.
— Ви не пропустили нічого, що було б варте уваги,— шепоче Генріх. Я знаю, він бреше, аби заспокоїти мене, і це приємно.— Може, Жан Пассера — видатний поет за мірками Шампані,— провадить далі він,— але я був не єдиним, хто глузував з його вимучених віршів. Гадав, Ронсар улаштує істерику.
Почувши це слово, я шаріюся, оскільки знаю, що, на відміну від мене, Ронсар має краще самовладання. Це я влаштувала справжню істерику, дізнавшись, що, крім усього іншого, мені не вдасться побачити дикунів, яких привезли з Нового світу. Я щиро радію, що Генріху нічого не відомо про мій спалах гніву. Баронеса де Рец була нажахана.
— Якщо ви поводитесь так, коли відчуваєте розчарування,— сказала вона,— вам доведеться витратити більшу частину життя на тупотіння ногами та скандали. Бути жінкою означає чекати, триматися в тіні, змиритися, що вашим життям керують інші люди.
Коли вона закінчила свою догану, я плакала і просила вибачення. Проте дивлячись, як моя мати миє ноги обраним для такої честі людям, я не впевнена, що триматися в тіні — саме та доля, з якою я бажала би змиритися. Її життя зовсім інше. Як і життя герцогині де Невер. Безперечно, вони надзвичайні жінки, і я не можу дурити себе думками, що я одна з них. Хіба що якби я була королевою. Мати обіцяла мені, що я буду нею, ще до того, як Франція уклала мир. Я маю довіряти їй, маю виявляти терпіння.
Поруч зі мною брат переминається з ноги на ногу. Він ніколи не виявляє терпіння. Якщо Генріх чогось хоче, він нахабно це вимагає, до нестями дратуючи матір.
— Не можу дочекатися, коли закінчиться піст,— мурмотить він.— Мій шлунок уже не витримує цього болю. Він хоче бенкетувати, а не поститися. Ходімо подивимось на подарунок, який місто піднесло Карлу.
— Ви ж бачили його учора.
— Але ж ви не бачили, а він розкішний.
У розумінні мого брата «розкішний подарунок» означає опудало невідомого мені звіра. Схожий на саламандру, тільки значно більший за розміром, із квадратною мордою та жахливими іклами.
— Це подарунок одного з чоловіків, який супроводжував адмірала Коліньї,— Генріх ігнорує застережливий погляд одного зі швейцарців з охорони й, простягнувши палець, постукує по морді звіра.— Торкніться шкіри.
Я не зважаю на цей заклик.
— Він не виглядає цінним,— зауважую я.— Пан де Л’Оспіталь, мабуть, буде розчарованим.
Л’Оспіталь має отримати перший подарунок: поза сумнівом, його вшанували на знак подяки за те, що він підтримав матір, нещодавно оголосивши короля повнолітнім.
— Чи ви при розумі? Це набагато краще за якусь там золоту статуетку. На місці Карла я не віддав би такий подарунок Л’Оспіталю, а залюбки перекупив би його.
— Я вчинив би так само,— голос за моєю спиною дещо налякав мене.
Генріх повертається.
— Кузене,— з ентузіазмом вітається він. Упізнавши принца Наваррського, я аж ніяк не поділяю цих почуттів.