— Ви помиляєтесь, дочко, запевняю вас.
— Великий Боже, оце так погода! — Генріх виймає меч і кладе його на стілець.— Я залюбки залишу Париж.
— Поїдете до Фонтенбло?
— Якщо там будете ви.
— А якщо ні? — я вже вирішила, що подорожуватиму з двором незалежно від того, поїде мій кузен із нами чи ні. Але я не маю наміру повідомляти це Генріху, доки не почую його відповідь.
— Тоді я мушу залишитися, навіть якщо тут буде спекотно, немов у пеклі. До речі, про пекло. Я насолоджувався святкуванням вашого весілля більше, ніж міг уявити.
— Рада, що бодай хтось насолоджується,— напружено відповідаю я. Не можу визначити, що дратує мене сильніше: те, як швидко Генріх звик, що я дружина іншого, або те, що він насолоджувався урочистостями лише тому, що його суперника виставили на посміх.
— Годі, Марго! Хіба вас не потішила вечірня вистава?
— Не зовсім.
— Я здивований. Вистава була б іще приємнішою, якби Коліньї теж палав у вогні разом із жалюгідним чоловіком, за якого ви вийшли заміж,— Генріх заплющує очі й глибоко вдихає, наче отримує задоволення від цих образів.— Однак усе закінчилося тим, що адміралу пробачили його гріхи, як і іншим єретикам. Коли Коліньї потратить на той світ, я хочу, аби він навіки залишився в пеклі,— він по-власницьки обіймає мене.— Годі вже думати й говорити про протестантський непотріб.
Я починаю розстібати його камзол.
— Цього вечора король виявляв неабияку прихильність до вашого чоловіка. Мабуть, тому, що Наваррський підтримує цю дурість щодо Фландрії.
Я зупиняюсь.
— Ми ж домовилися не говорити про протестантів.
— Звісно. Ми говоримо про придворних, про впливових осіб, про політику взагалі. Звичні для нас теми.
Генріх має рацію. Я завжди обговорювала з ним головні події дня, завжди радила йому, як досягти успіху при дворі, де обізнаність, милість і впливовість тісно пов’язані. Протягом років я розповідала йому про вчинки моїх братів і матері, щоправда, сподіваюсь, не розкрила нічого, що зашкодило б моїй родині. Однак розмовляти з ним про те, що я чула від короля Наваррського,— інша справа.
— Я майже не бачила короля Наваррського сьогодні. Здається, я частіше зустрічалася з ним до весілля. Звісно, я не скаржусь.
Генріх киває.
— Я теж. Що менше часу ви проводитимете в товаристві цього чоловіка, то краще. Проте ви будете змушені їздити з ним, сидіти поряд, танцювати, спілкуватися з його людьми. Саме тому я просив би вас пильно стежити за ними й не пропускати повз вуха те, що вони говорять.
Я ошелешено дивлюсь на нього.
— Ви просите стежити за королем Наваррським, але його союзники вже звинувачують мене в цьому.
— Чом би й ні? Він ніщо для вас, а думка його людей взагалі нічого не значить.
Великим пальцем він піднімає за підборіддя мою голову й нахиляється поцілувати мене. Я відвертаюсь, і його губи лише ковзають по моїй щоці.
Він украй здивований.
— Маргарито?
— Він не ніщо,— мій голос лунає впевнено. Велика несподіванка для мене, адже до цієї миті я не підозрювала, що можу виявити відданість до короля Наваррського за таких обставин.— Він мій чоловік, хоч і небажаний.
— Хіба це не просто слово?
Цікаве питання. Як не дивно, я не замислююсь над відповіддю — вона приходить сама.
— Шлюб треба поважати, і я хочу бути гідною дружиною.
Генріх сміється: неприємний звук, більше схожий на гавкання собаки, ніж на теплий, лагідний сміх, яким ми зазвичай обмінювалися.
— Ваша раптова любов до пристойності вражає мене. Ми самі вирішуємо, що заслуговує на повагу, а що — ні. Інакше те, що ми називаємо коханням, було б банальною зрадою. Але я щось не пригадую, щоб ви опиралися моїм обіймам.
Я знаю, що це говорить гордість Генріха, а не його серце, але його слова дошкуляють мені. Чому він не хоче спробувати зрозуміти мою позицію?
— Я не прошу вас зрадити довіру вашої дружини.
— Який у цьому сенс? — він дратівливо уриває мене.— Вона не може сказати нічого цікавого і, безперечно, нічого корисного,— Генріх відступає на кілька кроків і одразу повертається. Він у розпачі.— Маргарито, я змушений постійно підтримувати мій вплив на короля і докладати всіх зусиль, аби становище моєї родини не похитнулося. Ви забули, що два роки тому його величність погрожував убити мене через кохання до жінки, якій зараз я не можу довіряти? Тоді ви були ладні зробити для мене будь-що,— Генріх замовкає. Може, він помітив мої здивовані очі, помітив, що я шокована його словами, які спотворюють реальність?
— Ви ладні були зробити будь-що, аби врятувати мене,— виправляється він.
— Якби ваше життя було в небезпеці, я зробила б усе, що в моїх силах, аби зберегти його,— я повільно наближаюсь до нього, побоюючись, що він знову відвернеться, хоча не менше мене лякає, що його подальші слова, як і останні, розчарують мене.— Як ви можете казати, що не довіряєте мені? — Він мовчить, тож я простягаю руку і торкаюсь його рукава.— Король Наваррський не претендує на моє кохання, і я відмовила йому у здійсненні шлюбних прав стосовно мого тіла. Ви маєте і те, і те. Однак попри все він заслуговує на відданість і впевненість у тому, що я не підтримую його політичних супротивників,— я міцніше стискаю пальці, відчуваю тепло руки, яка стільки разів тримала мене в обіймах. Я прагну його розуміння.
— Якщо ви не допоможете мені в боротьбі з Наваррським, як я можу бути впевненим, що ви не зрадите мене й не приєднаєтесь до нього? — таке питання схоже на ляпас.
— Даю вам слово.
Цього має бути достатньо. Учора він сказав, що віднині не сумніватиметься в моїх обіцянках. В очах Генріха я бачу кохання, але також бачу гнів. Сподіваюсь, кохання переважить. Потім він демонстративно відкидає мою руку.
— Слово жінки ненадійне, як і її почуття. Ви присягалися, що я завжди буду для вас усім, натомість тепер ви відмовляєтесь підтримати мене в боротьбі проти чоловіка, який волів би позбавити мене прихильності короля й усіх моїх привілеїв. Більш того, ви стали союзницею єретика, який прагне не лише зашкодити вірним католицьким підданим його величності, а й знищити Святу Церкву, що є основою всього порядку у Франції.
Мої очі щипає від сліз.
— Коханий...
— Не звіть мене так.
— Генріху, будь ласка. Я кохаю вас і готова бути для вас усім, тільки не вашою шпигункою при королі Наваррському.
Генріх вкладає свій меч у піхви. Витримує паузу.
— Я йду,— він вижидально дивиться на мене.
Я нажахана, мене охоплює паніка. Якась частина мене хоче благати вибачення й розкаятися у своєму рішенні. Але загалом я усвідомлюю, що втомилася, що на мене постійно тиснуть і пропонують любов лише за умови, що я робитиму те, чого від мене вимагають. Саме так любила мене моя мати. І мій брат Анжу. А зараз цей чоловік, який незліченну кількість разів присягався, що кохає мене заради мене самої, крає мені серце своїми амбіціями. Я можу пробачити це, хоча така поведінка підтверджує жорстокі напівзабуті насмішки моєї матері про те, що герцог кохає мене лише тому, що я королівського роду.
— Якщо ви покинете мене сьогодні, Генріху, залишите на самоті з вашими злими словами й несправедливими звинуваченнями, не розраховуйте на теплий прийом завтра,— мені було важче сказати ці слова, ніж я гадала, але сам факт, що я зуміла їх вимовити, здається дивовижним.
Відвернувшись, він прямує до вікна. Коли герцог майже дістається підвіконня, я бачу, що він вагається. Я сподіваюсь, що він передумає, але цього не сталося. Відчинивши стулки, Генріх закріплює драбину і зникає швидко й тихо, немов привид.
У перші миті я сумніваюсь, що ми взагалі зустрічалися. Може, все це наснилося мені в кошмарі, і насправді Генріх от-от прийде на побачення. Я бажаю цього всім серцем, вдивляючись у нічне небо, що простирається за незачиненим вікном. Сльоза, що струмить моєю щокою, розвіює ці ілюзії. Я падаю додолу, потонувши в шовках своєї сукні. Затуливши обличчя руками, я безутішно плачу.