Герцог прийшов. Герцог пішов. Я відштовхнула чоловіка, якого кохала і за якого не могла вийти заміж, заради чоловіка, за якого я вийшла заміж, але ніколи не покохаю.
Глава 19
21 серпня 1572 — Париж, Франція
ене засліплює відблиск сонця на обладунках придворних, які готуються вийти на ристалище. Бенкети, бали, турніри... як же мені набридли всі ці розваги. Не менше за спеку.
Сидячи між матір’ю та дружиною короля на балконі, зведеному спеціально для того, аби ми могли добре бачити бій, я дивлюсь в інший бік, поки моїх братів вітає натовп. Їх супроводжує Генріх — один із небагатьох обраних. Усі піддані короля перевдягнені в костюми амазонок. Зазвичай я посміялась би над таким видовищем, але сьогодні я не в гуморі. Минулої ночі моя угода з королем Наваррським втратила сенс. Спостерігаючи, як глядачі аплодують Генріху, я з болем згадую, якою самотньою я почувалася, коли прокинулася сьогодні вранці й не відчула його запах на своєму тілі. Мене охоплював страх, що ми розлучилися навіки. Я звертаю погляд на свого чоловіка в костюмі турка. Позаяк турнір більше нагадує виставу, його роль передбачає, що він зазнає поразки, але це не заважає йому усміхатися мені й показувати мої кольори на його рукаві. Я силкуюсь усміхнутися у відповідь, але мені це не вдається. Тож я розвертаюсь до балкона навпроти, де вмостилася мати Генріха, герцогиня де Немур, яка обмахується віялом. Розглядаючи її, я думаю, що її рот дуже схожий на рот Генріха. Аж тут я бачу кров, що цебенить із руки, яка тримає віяло.
Мені перехоплює подих.
Мати якось дивно зиркає на мене.
Учепившись руками в перила, я глибоко вдихаю повітря, намагаючись опанувати себе. Разом із повітрям мене огортає запах крові. Цей запах добре знайомий мені з полювання. Але з такої відстані відчути його неможливо! Я дивлюсь униз. Потішний бій ще не розпочався, а земля вже багряна від крові. Звідки вона з’явилася? Я спостерігаю за реакцією людей довкола мене. Але всі сміються, плескають у долоні або улюлюкають у відповідь на передмову до вистави. Ніхто не шокований і не переляканий. Я знову дивлюсь на ристалище. Кров зникла. Я хитаюсь на сидінні, міцніше вчепившись у перила. Зупинившись, я змушую себе глянути в бік герцогині. Як я й підозрювала, жодних слідів крові на її руці немає.
Я намагаюсь переконати себе, що це була галюцинація, викликана сліпучим світлом або спекою. Коли Генріх покинув мене вчора, я майже не зімкнула очей, а відтак особливо чутлива до нещадної погоди. Проте попри всі раціональні аргументи, жахливе передчуття вже оволоділо мною. На пам’ять приходить почута в дитинстві розповідь матері про те, як вона передбачила смертельне поранення мого батька. Може, зі мною сталося те ж саме? Може, потішний бій закінчиться смертю? І хто помре? Я уважно стежу за королем Наваррським: його люди наступають, але їх відкидають назад. Охоплена панікою, я думаю, що мій розрахунок невірний. Зрештою, кров текла з руки Генріхової матері. Я зосереджую увагу на своєму герцогу. Раптом з ним трапиться лихо, його поранять або гірше, а ми так і не примирилися! Я напружена, як струна, але на ристалищі нічого надзвичайного не відбувається. Геть нічого. Амазонки перемагають. Бій закінчено. Усі аплодують. Я роблю спробу плеснути в долоні, проте я з такою силою чіплялася за перила, що мої пальці заніміли.
Підвівшись з усіма королівськими фрейлінами, я розкидаю квіти переможцям. Я маю розслабитися. Однак мені не стає легше. Я вибігаю геть. Я мушу побачити Генріха. Біля сходів я помічаю Карла та його амазонок, але Генріха серед них немає. Неподалік від його величності пишна тканина, що спадає з балкона, легенько рухається. Вітер не дме. Здійнявши завісу, я зазираю всередину. Там, зачаївшись у тіні, Генріх відповідає на уклін незнайомого мені чоловіка з вузьким обличчям й темною бородою.
— Не треба було приходити сюди,— до мене чітко долинають слова Генріха, коли я залізаю під балкон.
Угледівши мене, Генріх ховає незнайомця за своєю спиною.
— Пані,— каже він,— учора ви обіцяли, що ніколи не видасте мене Наваррському. Якщо ваша обіцянка дійсна і вдень, нікому не кажіть, що ви бачили тут.
Перш ніж я встигаю щось сказати, він зникає крізь отвір у завісі так само, як і чоловік із загостреним обличчям.
Повернувшись на світло, я намагаюсь знайти його й опиняюсь на відстані кількох футів від свого чоловіка. Він здивовано піднімає брови, але не питає, чому я ховалася. Можливо, він бачив, як виходив Генріх, і думає, що ми зустрічалися, аби пошепотітися наодинці. Мені байдуже, що він думає. Я мушу попередити його, хоча не знаю, про що саме.
— Пане, я надзвичайно рада бачити вас і буду вдячна, якщо ви запропонуєте мені руку.
Він одразу подає її.
— Пані, попри спеку, ваша рука холодна, як лід,— він пильніше приглядається до мене.— І ви тремтите. Що сталося?
— Я боялася... Боялася, що когось поранять під час турніру.
Мій кузен виглядає збентеженим.
— Зачепили хіба що мою гордість. Це друга «битва», яку я змушений програвати за останні два дні.
— Я маю на увазі не репутацію, а рани, з яких тече кров,— наполегливо шепочу я.
— Пані, мене не поранено, а от із вами не все гаразд. Дозвольте відвести вас до ваших апартаментів.
— Ні,— я відсахуюсь,— ображена як на нього за те, що він не розуміє, так і на себе за те, що не знаю напевно, що хочу сказати.— Я бачила кров. Бачила там, де її насправді не було.
Я чекаю, що він засміється або знову скаже, що я хвора, але він спокійний. Він веде мене до балкона, де вже нікого немає. Усівшись на задній лавці, яку не видно знизу, мій кузен жестом запрошує мене сісти поряд.
— Де?
— На полі,— я не вважаю за потрібне згадувати герцогиню де Немур, і без того я можу видатися божевільною.
Він мовчить. Це підбадьорює мене.
— Ви теж бачили?
— Ні, але...— він витримує довгу паузу. Його обличчя, зазвичай таке люб’язне, змінюється, наче він скинув маску й розкрив свої сумніви. Минулої ночі я грав у кості з герцогом Анжу, сеньйором Бюссі Д’Амбуазом, маркізом де Ренель і сеньйором де Піль. Ця партія не була дружньою. Зрештою, були часи, коли Піль та Анжу дивилися одне на одного з протилежних боків муру під час облоги Сен-Жан-Д’Анжелі; Бюссі та Ренель, попри те, що вони кузени, судяться одне з одним. Дотепи, якими обмінювалися гравці, більше скидалися на образи, ніж на жарти. Потім до нас приєднався герцог де Гіз. Я здивувався, побачивши його...
Ми обоє знаємо, про що йдеться: він гадав, що вночі Гіз буде зі мною.
— Я не мав жодного бажання грати з ним. Я збирався піти, але ваш брат сказав: «Нужбо, кузене, ви відібрали найцінніший скарб Гіза, принаймні дайте йому можливість обчистити ваш гаманець». Я повернувся на своє місце, не бажаючи сперечатися. Анжу взяв кості. Поки він трусив їх, я побачив, точніше, мені здалося, що побачив, як між його пальцями цебеніла кров,— я подаюсь уперед і торкаюсь коліна мого кузена.— Спершу я подумав, що він так міцно стискав кості, що нігті впилися у шкіру. Проте, коли він кинув їх, його рука була неушкодженою, а кров зникла,— я з розумінням киваю.— Це повторилося і з Гізом. Я не забобонна людина, але, коли партія закінчилася і я забрав мій виграш, я припинив гру і пішов разом із моїми підданими. Ніякі кпини Анжу не змусили б мене знову сісти за стіл,— він знизує плечима, після чого його звична маска знову повертається.— Звісно, у своїх апартаментах я посміявся над собою. Коли власна уява навіює тобі видіння, це смішно.
— Не смішно — розумно. Моя мати колись сказала мені, що лише дурні не звертають уваги на видіння.
— Не впевнений, що я вірю в такі знамення.
Я розумію, чому він не бажає змінювати своє скептичне ставлення. Кров не може віщувати нічого доброго. Однак на його обличчі читається така вперта відмова прислухатися до попереджень, що я розумію: її не похитнути. Я не можу наполягати. Наскільки я пам’ятаю, нотації ніколи не справляли на мого кузена бажаного ефекту. Наразі я намагаюсь зблизитися з ним, а не відштовхувати його. Так склалося, що він єдине, що в мене залишилося.