— Вірте чи ні, але раджу вам бути обережним. Якщо ви не визнаєте інших причин, вважайте причиною те, що ви самі помітили: дружба між вашими підданими й моїми братами сходить нанівець. Урочистості на честь нашого весілля закінчуються сьогодні. По двох днях його величність вирушить до Фонтенбло. Куди поїдете ви?
— Я? — він здивовано дивиться на мене.— Ми супроводжуватимемо короля, доки мені не доручать їхати до Фландрії.
Я полегшено зітхаю, адже мене переслідує відчуття, що тут небезпечно. Якщо двір переїде до Фонтенбло, може, воно зникне.
Увечері я складаю список тих, кого хочу бачити у своїй свиті. Прийшов час готувати мою матір до сну, але я не рушу з місця, упевнена, що не потрібна їй. Я помиляюсь. Коли Генрієтта з Шарлоттою виконали свої обов’язки, вони прийшли до моїх апартаментів і поскаржились на мою недбалість.
Я усміхаюсь їм.
— Я воліла б бачити вас фрейлінами в моїй свиті й ніколи з вами не розлучатися.
— Що за дурниці! — Генрієтта наливає собі води, змішуючи її з вином.— Ми не розлучимось. Ваш чоловік говорив щось про подорож до Наварри?
— Зі мною не говорив,— я дивлюсь на Шарлотту.
— Постійно говорить,— усміхається вона.— Він сумує за Наваррою, особливо за горами.
— Краєвиди — це добре, але споглядання гір не можна порівняти із спостереженнями за інтригами придворних,— Генрієтта зазирає через моє плече до списку.— Якщо принцеса де Конде погодиться стати вашою першою фрейліною, вам доведеться заплатити за це високу ціну. Хочете, аби Анжу постійно тинявся біля вас?
— Я знаю, він цікавиться нею, проте підозрюю, що він лише прагне дошкулити Конде.
— Ваше припущення хибне. Ваш брат до нестями закоханий.
— Кохання несумісне з його вдачею.
— Хтозна,— герцогиня зіщулює очі.— В амурних справах трапляються несподіванки. Правда, Шарлотто?
Моя друга подруга червоніє по самі вуха.
— Шарлотта?
— Ваш чоловік її причарував. Хай заперечує, якщо хоче. Я бачу певні ознаки.
— Я вважаю його приємним. Що тут поганого?
— Нічого поганого, просто це дивно. Мені доведеться припинити жартувати про короля Наваррського,— Генрієтта демонстративно зітхає, наче на неї чекає важке випробування.
— Ви мали б зробити це для мене,— я відкладаю перо і підводжусь налити собі вина.
— Я не ваша мати, Марго. Мої жарти розраховані лише на присутніх. Але тепер Шарлотта не отримуватиме від них задоволення. Мабуть, і ви теж.
— Тобто? — я вмощуюсь на стільці й ставлю келих на стіл. Я здогадуюсь, що вона скаже. Дивно, що Генрієтта не порушила цю тему раніше.
— Сьогодні ви з Гізом майже не дивилися одне на одного, а ті кілька поглядів, якими ви обмінялися, були сумними або напруженими. Ви не танцювали з герцогом, проте тричі обирали партнером свого чоловіка, поки герцог розгнівано спостерігав за вами. Невже король Наваррський став між вами?
— Звісно, ні! — я не маю наміру розголошувати причини сварки між мною та Генріхом.— Про це вже пліткують?
— Дуже активно. Усе почалося сьогодні вранці, коли стало відомо, що Гіз грав у кості минулого вечора, коли мав бути з вами.
— Коханці інколи сваряться,— я намагаюсь промовити це, як досвідчена жінка.
— Так. І навіть набридають одне одному. Але, Марго, якщо Гіз вам набрид, це буде найбільшою з усіх амурних несподіванок, які трапилися після вашого весілля.
Щира правда. Саме тому, що б я не казала минулої ночі, я не готова розривати стосунки з Генріхом. Цікаво, чи готовий він до розриву зі мною?
Схоже, моє обличчя відбиває цю сумну думку, адже Генрієтта сідає біля мене.
— Не сумуйте, усе минеться. Якою б не була причина вашої сварки, б’юсь об заклад, що в усьому винна спека. Як можна бути люб’язними, коли люди почуваються так, ніби їх смажать живцем?
— Може, треба передати йому листа.
— Ні, не треба! Це ж не ваша провина.
— Звідки ви знаєте?
— Тому що ви — моя подруга і представниця чарівної статі,— Генрієтта сміється.— Не витрачайте зусилля на пояснення, хто винен, а хто ні. Я й без доказів розумію, що ви — постраждала сторона.
— Це справді так.
— Я ж казала. Отже, герцог мусить миритися першим або принаймні він має так відчайдушно хотіти зустрічі з вами, що забуде, що ви теж почасти винні. Ви не побачите його сьогодні?
— Ні.
Але не тому, що я йому відмовлю.
— Добре. А завтра ми розпочнемо кампанію, аби він на колінах просив у вас вибачення.
Я знову й знову згадую, як я вперше прокинулася вдосвіта, сподіваючись привернути увагу Генріха, коли він грав у теніс. Того дня він змагався з Анжу. Сьогодні він грає з Карлом проти мого чоловіка та зятя адмірала. Навпроти мене сидить Анжу, він спостерігає за ними, поклавши голову на коліна матері. Вона ніжно перебирає пальцями його волосся, і цей жест нагадує мені, як я робила те ж саме з Генріхом. Перш ніж чоловіки почали гру, мій чоловік привітав мене, а може, привітав Шарлотту, яка сидить біля мене. У будь-якому разі я помітила, що Генріх трохи напружився: це свідчить, що він ще не звик виявляти байдужість до знаків уваги короля Наваррського в мій бік. Проте коли я перехоплювала його погляд у перерві між сетами, він швидко відвертався.
— Якби ж з’явився якийсь приємний дворянин і пофліртував із вами,— каже Генрієтта, помітивши, що його очі уникають мене. Вона витягує шию.— Ось і сеньйор де Ла Моль. Він єретик, але дуже гарний єретик,— вона кличе його. Я виразно дивлюсь на неї.— Чом би й ні? — шепоче вона.— Так, він звичайний придворний зі свити Алансона, але найкращий танцівник при дворі.
Ла Моль сідає між нами, приголомшений власним щастям. Я усміхаюсь йому, сумніваючись, що Генріх помітить це і якось відреагує.
Сеньйор витріщається на мене, немов дитина — на тацю з солодощами.
Що замислила Генрієтта?
Карл здобуває перемогу. Ми радісно аплодуємо, але овації уриває крик:
— Мій королю, вони застрелили адмірала!
Сеньйор де Піль уривається до двору, зупиняється біля Карла.
— Що? Що ви сказали? — питає король.
— Я щойно з вулиці Бетізі. В адмірала стріляли, коли він повертався з Лувру.
Кров! Я знала, що це видіння щось означає.
Придворні зойкають. Протестанти підстрибують зі своїх місць. Чути шепіт і різні коментарі, серед яких чітко вирізняються слова: «Дякувати Богу!» Між тим на майданчику Карл спотикається і кидає ракетку додолу.
— Якого біса! — кричить він, розглядаючи трибуни.— Коли я нарешті заспокоюсь? Коли це припиниться? Чому вас не задовольняє мир, який я намагаюсь вам дати?
Навпроти короля стоїть чоловік, за якого я вийшла заміж чотири дні тому. Він блідий, як стіна. Його партнер Теліньї геть приголомшений.
— Адмірал помер? — голос матері спокійний. Дивно.
— Ні, дякувати Богу! Небеса врятували його: тієї миті, коли в нього випустили кулю, він нахилився зав’язати шнурок. Інакше я впевнений, що приніс би вам гіршу звістку. Проте він отримав важкі поранення.
— Мій бідолашний батько! — вигукує Карл.— Амбруаз Паре мусить негайно їхати до нього.
— Ви! — сеньйор де Піль дивиться повз короля, звинувачувальним жестом указуючи на Гіза.— Я знаю, що це ваших рук діло.
Герцог мовчить, відповідає лише зневажливим поглядом.
— Хто б не скоїв цей злочин, я знайду його,— Карл дивиться на герцога, потім на Піля і, зрештою, на мого чоловіка.— Він буде покараний.
Я розвертаюсь до матері побачити її реакцію. Вона пішла! Так само, як Анжу і барон де Рец, який сидів біля неї з іншого боку. Карл щодуху біжить геть, кличучи своїх радників. Щойно він зникає, сотні тіл починають ворушитися. Змішуватися з натовпом безглуздо. Натомість я спускаюсь і підходжу до сітки, яка відділяє гральний майданчик. За звичкою я спершу шукаю поглядом герцога. Як і мати, Генріх теж пішов. А мій кузен залишився. Він веде розмову з Пілем.