Я замовкаю й усвідомлюю, що мій подих прискорився. Попри мої заперечення, припущення про те, що мати відіграла вирішальну роль у нападі на адмірала, не можна відкидати. І це мене жахає.
Король Наваррський підступає ближче.
— На які б ганебні вчинки не була здатна пані Катерина, мене тішить, що зазвичай вона намагається бути поза підозрами,— він промовляє це лагідним тоном, наче йому прикро, що довелося розповісти мені про ті плітки. Така поведінка дивує мене, і я відчуваю, що мій гнів ущухає.
— Ви не вірите цьому, пане? Чи вважаєте, що, якщо її величність замішана в цій історії, доказів усе одно немає?
— Тепер це не має значення.
Я приголомшена.
— Вам байдуже, що моя мати могла підтримувати вбивство адмірала?
— Мені не байдуже, аж ніяк. Але наслідки були б непередбачуваними, якби це розкрилося. Мені важко їх уявити, і така невизначеність лякає мене,— він куйовдить рукою волосся майже так само, як і мій Генріх.— Що ви думаєте з цього приводу? Багатьох учасників нашої драми ви знаєте краще за мене. Як, по-вашому, вчинить його величність, якщо до нього дійдуть чутки? Він неодмінно дізнається до кінця сьогоднішнього дня. Як він діятиме, якщо з’являться докази?
Що робитиме Карл, якщо мати замішана в цій історії? Я не маю готової відповіді. Якби Анжу був винним, реакція Карла була б бурхливою. Але мати...
— Не можу сказати, пане. Таке питання лякає мене, як і вас.
Він енергійно киває.
— Ми достатньо розумні, аби боятися, набагато розумніші за тих, хто поширює плітки. Вони плескають язиком, не думаючи.
Тепер моя черга схвально кивати — його слова співпадають із тим, що я відчувала в товаристві фрейлін її величності.
— Пані,— він стискає моє плече,— ніхто з нас не може передбачити, як учинить король. Ви не можете передбачити дії католиків, а я не знаю, як відреагують мої люди, якщо слід крові простягнеться від будинку адмірала до Лувру. Проте я хочу, щоб ви знали: я не дозволю заподіяти вам шкоди.
Ураховуючи нинішні обставини, це дуже люб’язно з його боку. Мною оволодіває бажання заспокоїти його, відповісти таким же піклуванням. Такі власницькі почуття бентежать мене.
— Пане, я здатна подбати про себе,— я вивертаюсь з-під його руки.— Я не наважуюсь блукати вулицями. Краще подумайте, як захистити себе, коли повертатиметеся до опочивальні адмірала.
— Не хвилюйтесь.
— Перш ніж ви підете,— я зображую усмішку, ховаючи за нею мої побоювання,— поясніть дещо баронесі де Сов, яка має хибне уявлення про те, що сталося вчора. Я не хочу втрачати найкращу подругу через її ревнощі.
Він усміхається.
— Ви — дуже зручна дружина.
— Я обіцяла бути нею.
Я не йду за ним до сусідньої кімнати. Натомість берусь за написання листа до Генріха. Непросте завдання. Ще кілька днів тому я цілком довіряла цьому чоловіку без жодних докорів сумління або суперечливих почуттів. Проте він несподівано віддалився від мене: почасти цьому сприяв мій гнів, але загалом я дедалі більше переконуюсь, що ми маємо різні інтереси. Я вирішую писати стисло, зрозуміло й без прикрас. Чи завдасть йому болю таке прохолодне послання? А може, Генріх зрозуміє, що цей лист сам по собі є доказом моєї небайдужості до нього? Такі питання несуттєві. Їх затьмарює дещо важливіше: чи прислухається він до моїх порад? Я не впевнена. Знаю одне: якщо, борони Боже, Генріха заарештують або вб’ють, думка про те, що я намагалася попередити його, заспокоїть мою совість, але не врятує мене від розбитого серця. Я помилялася, вважаючи, що воно вже розбите.
— Ви не знайдете королеву в її опочивальні,— баронеса де Рец сидить одна в просторому передпокої матері.
— Де ж вона? — увесь ранок я блукала в пошуках достовірнішої інформації, ніж чутки, які продовжують розпускати придворні.
— Вирушила до Тюїльрі.
За таких обставин? Аж тут я усвідомлюю: немає зручнішого місця для усамітнення.
— З ким?
Моя колишня гувернантка вагається.
Я знизую плечима.
— Я поїду і сама побачу.
— З нею Анжу, мій чоловік, герцог де Невер і кардинал Біраг.
Поважне товариство — всі італійські фаворити матері та її улюблений син, але не король. Мене пробирають дрижаки. Така зустріч викликає неабияку тривогу. Я змушую себе усміхнутися. Потім я прямую до апартаментів Карла. Якщо він не знає, де мати і з ким, він мусить довідатися. Діставшись потаємних дверей, про які знають лише найближчі до нього особи, я здригаюсь від несподіванки, коли звідти виходить якась постать у плащі з каптуром. Постать піднімає голову.
— Маргарито! — очі Генріха зустрічаються з моїми. Я бачу в них подив, біль, кохання і гнів.
— Чому ви й досі в Парижі?
— А чому ви, та, хто знає мене краще за всіх, вирішили, що я втечу, як боягуз?
— Невже сміливці ховаються під каптуром?
Він випростовується на весь зріст і відкидає каптур назад. Його погляд стає лагіднішим, і я відчуваю, що зі мною відбувається те ж саме.
— Генріху,— кажу я, простягаючи до нього руку.— Сміливці теж можуть помирати, як боягузи.
— Так, сміливці можуть помирати. Але вони завжди роблять це краще за боягузів.
— Я воліла б, щоб ви жили до глибокої старості,— я опускаю очі.
— Невже? — його голос сповнений бажання знати правду. Я пильно вдивляюсь у його обличчя.
— Авжеж.
— Ви бажаєте бачити мене живим, аби мати змогу катувати? — сердиті інтонації дають мені зрозуміти, що він чув про ніч із королем Наваррським.— Ви обіцяли! — вкрай розгніваний, він звинувачує мене, немов примхлива дитина.
Я хочу розповісти, що мій кузен не торкався мене. Проте вирішую мовчати. Він не заслуговує на таке зізнання. До того ж, наша хитрість, про яку ми домовилися з кузеном, утратить сенс. Натомість я кажу:
— Ми багато чого обіцяли одне одному. А ви, Генріху, можете сказати, що дотримали свого слова? Ви відштовхнули мене попри ваші клятви кохати вічно,— якщо його мучить совість, я побачу це.
— Я мушу йти.
— Ідіть. Але спершу я прошу вас згадати нашу дружбу. Ви знаєте, що я не видала вас. Увесь день я боялася бозна-чого. Ви розмовляли з королем. Можете сказати, що відбувається насправді? Чутки надто дикі, аби бути правдою.
Відверто кажучи, я не чекаю від нього відповіді. Але я нічого не програю, якщо спробую бути нахабною.
Подолавши сумніви, він каже:
— Я не знаю, як учинить ваш брат, і я не можу зрадити тих, хто давав йому поради. Особисто я порадив йому вдарити по гугенотах, перш ніж вони припинять вимагати справедливості й повстануть. От бачите, мені теж небайдужа ваша доля: я хочу, щоб ви жили довго разом зі своєю родиною.
— Ударити? Ви маєте на увазі арешти?
Ігноруючи мої питання, він знову насуває каптур.
Коли він намагається пройти повз мене, я роблю другу спробу зупинити його.
— З боку Піля було нерозумно привести чотириста чоловіків до Лувру, але вони не вчинили насильства. І не всі протестанти супроводжували його.
Він хоче прибрати мою руку, але я чіпляюсь міцніше. Йому доведеться звільнитися від мене силою.
— Будь ласка,— благаю я, хоча таке приниження мені не до вподоби,— скажіть: якщо Карл піде проти лідерів гугенотів, він буде нерозбірливим? Заарештує всіх?
Генріх змушує мене розтиснути пальці. Наступної миті вже він хапає мене за обидві руки й люто трясе. Я ніколи не боялася його, але зараз уперше відчуваю страх.
— Ви — його шпигунка! Моєю шпигункою ви відмовилися бути. Ви стали справжньою королевою Наваррською! Хай Господь оплакує вас, пані. Я не маю такого наміру.
Я чекаю, що він відпустить мене, але натомість він пригортає мене до себе й брутально цілує. Я звиваюсь усім тілом у його обіймах, намагаючись вирватися. Урешті-решт він відштовхує мене з такою силою, що я спотикаюсь, ударяюсь об стіну й ледве утримуюсь на ногах. Не озираючись, він іде геть, поки я розтираю забиту руку.