— Мені не потрібні ваші сльози! — кричу я йому вслід.— І моїх сліз ви не дочекаєтесь!
Це брехня. Я починаю плакати, щойно він зникає. Водночас я гамселю в двері. Коли вони відчиняються і з’являється мій брат, я вражена його божевільним поглядом. Він не впускає мене. Не промовляє ані слова. Просто зачиняє двері перед моїм носом.
Залишається єдине місце, куди я можу піти. Чорт забирай, це вони штовхнули мене туди. Витираючи сльози, я йду з апартаментів Карла й прямую до короля Наваррського, молячись, аби він повернувся.
Він повернувся не один. Коли Арманьяк відчиняє двері, у передпокої мого чоловіка повно людей.
— Погляньте, хто до нас завітав,— принц де Конде промовляє ці слова з демонстративною глумливою посмішкою. У віддаленому кутку кімнати мій чоловік піднімає на мене погляд.
— Пані,— вітання люб’язне, але прохолодне.
— Ми зайняті,— бурмоче хтось.— Залиште нас,— мене змірюють сповненими ненависті поглядами.
— Пане,— я змушена підвищити голос, адже чимало приятелів мого кузена гучно розмовляють,— на хвилинку.
— Вибачте за такий прийом,— каже він, коли ми усамітнюємось у його опочивальні.— Вони дуже збуджені. Подейкують, що король дозволить Гізу втекти. Постійно говорять про участь вашої родини. Навіть шепочуться, що Анжу заплатив убивці з власного гаманця.
Я не маю часу обговорювати всі ці теорії.
— Гіз може втекти,— кажу я,— але вам краще потурбуватися про власну втечу. Саме тому я й пришла. Мені теж відомі чутки, серед останніх — те, що ваші товариші по вірі надто зухвало вимагають розслідування, якщо вони й надалі ходитимуть вулицями озброєні й провокуватимуть простих людей, їх заарештують.
— Його величність не насмілиться! Заарештувати гостей, яких він сам запросив на весілля своєї сестри, які не зробили нічого поганого? Вони лише засуджують підступну спробу вбити одного з найвідданіших підданих його величності. З його боку це було б нешляхетно й нерозумно.
— Це погроза?
Мій кузен здивований.
— Ні.
— А схоже на погрозу. Хіба ви не відчуваєте? Ось чому поведінку протестантів часто вважають загрозливою незалежно від ваших справжніх намірів. Ви маєте зупинити ваших підданих. Віднині — жодних вимог від короля. Тримайтесь подалі від вулиць або принаймні не з’являйтесь зі зброєю в руках.
— Зачаїтися? — він з відразою дивиться на мене.— Ви радите нам зачаїтися? Ні, пані, ми не зробимо цього. Завтра вранці ми відправляємо делегацію до його величності, аби офіційно звинуватити Гіза. Я теж буду у складі цієї делегації.
— Кузене, не треба! Невже голова Гіза цінніша за вашу власну свободу й безпеку?
— Ви виконуєте наказ герцога? Його цілком влаштувало б, якби ми не висували звинувачень проти нього.
— Боже мій! — я у відчаї заламую руки.— Я не допоможу вам. Навіщо я стараюсь? Послухайте мене: якщо завтра ви підете до Карла, готуйтесь тікати після цієї зустрічі. І якщо вам не вдасться, не сподівайтесь, що я відвідуватиму вас у Вінсенській в’язниці.
Я думала, що мій кузен розгнівається. Натомість він галантно й самовпевнено усміхається. Така реакція дратує сильніше: очевидно, він переконаний, що краще розуміє ситуацію. Чудово! Я не намагатимусь допомогти йому так само, як я відмовилася від спроб допомогти Генріху. Хай ці дурні чоловіки виживають самотужки, власним розумом. Мій розум утомився від марних зусиль.
Увечері я прямую до апартаментів її величності, аби запропонувати свої послуги. Такою розслабленою я не бачила матір відтоді, як стало відомо про поранення адмірала. Вона спокійно вишиває: її рука не тремтить, її усмішка умиротворена. Поганий знак.
Клод, яка сидить біля її величності, плескає по подушці на сусідньому сидінні. Я влаштовуюсь там.
— Як почувається король цього вечора, пані? — питаю я.
— Коли ми прощалися, він почувався добре.
Добре? За таких обставин? Недоречність її відповіді зміцнює мої підозри.
— Рада це чути,— я теж можу бути лицемірною.
Генрієтта приєднується до нас із Клод. Вона сідає спиною до матері, почасти затуливши мене від королеви.
— Король зустрічався з купецьким прево,— тихо каже вона.
Немає нічого дивного в зустрічі Карла з представниками міської влади, відповідальними за суспільний порядок. Проте в нинішній ситуації це важлива новина, що підтверджують виразні погляди моєї сестри й подруги.
— Герцогине, будьте так люб’язні, принесіть мені клубок блакитної вовни зі сховища,— це прохання — привід розлучити нас. За вовною можна було відправити служника. Вочевидь, мати не хоче, аби Генрієтта розмовляла зі мною.
— Залюбки, ваша величносте.
Коли мати передає Генрієтті зразок вовни, Клод нахиляється до мене й шепоче:
— Сьогодні вони нагадали Карлу про Монсо.
Про давню спробу викрадення?
— Хто? — шепочу я у відповідь.
— Біраг, Таванн, Монпансьє,— каже вона.— За наказом матері, Рец розмовляв із Карлом кілька годин.
Генрієтта зникає з поля зору її величності, і Клод хутко розправляє плечі.
На що вона натякала? Згадані нею придворні мають значний вплив на короля, і всі вони — ставленики матері. Таванн — військовий, а, відтак, більше схильний до військового розв’язання конфлікту.
— Ви дозволите мені взяти щось із вашої корзини? — безтурботно запитую я Клод, удаючи, ніби шиття — єдине, що мене хвилює.
Вона нахиляється за корзиною, а слідом за нею — я.
— Карл підкорився волі матері,— у її голосі відчувається розпач.— Він уже не хоче розслідувати злочин.
Випроставшись, я анітрохи не здивована, що очі матері прикуті до нас.
Я беру голку й намагаюсь удіти нитку, але мої руки тремтять. Може, Клод хоче заспокоїти мене, що Генріх у безпеці? Якщо так, чим пояснити її переляканий голос? Що страшного у відмові Карла розслідувати замах на життя адмірала?
— Марго,— зауважує мати,— ви маєте втомлений вигляд. Лягайте спати раніше. Я відпускаю вас,— я ошелешено дивлюсь на неї. Я не хочу йти, доки не розвідаю, що відбувається.
— Ваша величносте, дякую за турботу, але, запевняю вас, зі мною все гаразд. Невже ви позбавите мене честі допомогти вам підготуватися до сну? Адже це моє право і мій обов’язок.
— Слухняні діти тішать мене,— відповідає вона,— але для матері здоров’я доньки важливіше за можливість насолоджуватися її товариством. Ваша присутність необов’язкова, тож я бажаю, аби ви повернулися до ваших апартаментів.
Мені немає чим заперечити. Я мушу йти. Я повертаю корзину Клод, підводжусь і присідаю в реверансі. Аж тут сестра хапає мене за рукав. Розвернувшись, я бачу, що по її щоках горохом котяться сльози.
— Марго,— каже вона, захлинаючись риданнями,— залишайтесь. Цієї ночі краще не спати.
— Годі! Клод, ви перехвилювалися й даремно засмутите вашу сестру.
— Ваша величносте, благаю...
— Ані слова більше.
Клод похнюплює голову.
— Добраніч,— я прямую до дверей, гостро відчуваючи, що погляди присутніх зосереджені на мені.
Коли я дістаюсь моїх апартаментів, Жийона визирає із сусідньої кімнати. За кілька хвилин вона вибігає з посланням до короля Наваррського. Поза сумнівом, відбувається щось жахливе.
Я стою на колінах на моїй молитовній лавці, коли вони приходять усією юрбою — мій чоловік і три дюжини його підданих.
— Пропустіть лише короля,— наказую я, залишаючись на своєму місці. Раніше я принижувалася перед Гізом, а тепер маю намір поводитися так і з моїм чоловіком. Зрештою, кажу я собі, коли він переступає поріг, сумирність — чеснота, схвалена Богом.
— Дружино, уже можна не молитися, адже я прийшов,— цей жарт, цей сміх здаються мені незграбними й недоречними; я мимоволі згадую, як він дратував мене підлітком.
— Я молилася не за ваш візит, пане, а за безпеку нас обох.
— Ви щось дізналися.
— Герцогиня Лотаринзька повідомила, що король уже не бажає проводити розслідування.