— Чорт забирай! У будь-якому разі наше бажання незмінне. Якщо це все, залишаю вас із вашими молитвами.
— Не поспішайте. Я розмовляла зі своєю матір’ю. Щось змінилося. Така усмішка не віщує нічого доброго тим, кого вона вважає ворогами.
— Я впевнений, що навряд чи належу до її ворогів. Якби вона вважала мене одним із них, сумніваюсь, що вона віддала б мені рідну доньку, обіймала мене як сина й просила короля звати мене «братом».
— Бути впевненим стосовно її величності — жахлива помилка, пане. Проте не зважайте. Я не збираюсь переконувати вас бути боязким, як я. Я покликала вас сюди, аби попросити про послугу.
Він хитає головою зацікавлено й недовірливо водночас.
Я напружено ковтаю і подаюсь уперед.
— Залишайтеся зі мною цієї ночі.
— Ви не жадаєте мого товариства, тож я припускаю, що ви й справді передчуваєте якесь лихо.
— Я впевнена в цьому, як і того дня, коли я бачила кров.
— Гаразд. Якщо ви спатимете спокійніше, знаючи, що я тут, я прийду. Проте ще зарано; мені треба обговорити чимало справ із моїми людьми. Я піду до них, а потім повернусь.
Я чекаю на полегшення. Його немає. Я заперечно хитаю головою.
— Ні, не повертайтесь до ваших апартаментів. Ви можете розмістити ваших підданих у моєму передпокої. Ми з Жийоною зачинимось тут і не заважатимемо вам.
— Ви хочете, щоб мої люди теж лишилися?
— Я бачила, як вони захищають вас. Якщо королівські охоронці прийдуть за вами, ваші піддані дадуть вам можливість виграти час і втекти.
— У такому разі я докладу всіх зусиль, аби втекти, адже я знаю, що у Вінсені мене ніхто не відвідуватиме.
— Ваша правда,— відповідаю я, імітуючи його браваду. Однак це чергова брехня. Мені невідомі причини такого рішення, але я точно знаю, що навідуватимусь до мого кузена, якщо його кинуть за ґрати.
Жийона повертається.
— Здається, ви звикли до вашого чоловіка,— каже вона, допомагаючи мені перевдягатися.
— Якщо бажаєте, можете йти спати,— відповідаю я моїй тіні.— Моя розмова з Богом не закінчена.
Я повертаюсь до лавки. Мої молитви супроводжуються гудінням голосів за стіною; вони лунають то гучніше, то тихіше, деякі — сердиті. Свічки перегоріли, й тьмяне світло змінюється суцільною темрявою. Я продовжую молитися. Зосереджена на власних думках і власному шепоті, я навіть не чую, як відчиняються двері.
— Ви не спите.
На порозі стоїть мій кузен зі свічкою в руках, біля нього — камердинер.
Аж раптом я ніяковію — мені соромно, що Арманьяк може подумати, що я чекаю на мого чоловіка, а що стосується цього самого чоловіка, я побоююсь, що він глузуватиме з моєї набожності. Натомість він каже:
— Нам зачекати в передпокої?
— Ні,— я піднімаюсь із колін,— ви, мабуть, виснажені, і мені треба відпочити.
— Мій камердинер...— розгублено каже він.
— Може, йому буде зручно в ногах ліжка?
Арманьяк уклоняється. Це глибокий, шанобливий уклін. Я усвідомлюю, що усміхаюсь йому. А чом би й ні? Серед підданих мого чоловіка він єдиний, хто щиро виявляє до мене повагу без будь-яких ознак відрази.
Я влаштовуюсь у ліжку й чекаю. На відміну від минулої ночі, мій кузен не вагається. Прослизнувши під ковдри, він мовить:
— Хай Господь оберігає ваш сон, пані.
Господь не звертає уваги на його прохання. Судячи з усього, я втратила здатність відпочивати. Може, це сталося, коли Генріх пішов від мене й, перекинувши драбину через підвіконня, зник у темряві? Відтоді, як ми посварилися, я сплю погано. Сьогодні я не впевнена, що бажаю спати взагалі. Наді мною тяжіє попередження моєї сестри про те, що цієї ночі краще не заплющувати очей. Мене переслідує відчуття, що я маю прислухатися до тривожних звуків. Якийсь час я чую лише голоси протестантів. Але, зрештою, вони замовкають. Я вирішую, що відпочинок все ж таки необхідний. Проте щойно я заплющую очі, як бачу Піля та його чотириста союзників у дворі Лувра; бачу обличчя Генріха, коли він трусив мене; бачу дивну усмішку матері й божевільний погляд Карла в дверному отворі. Я підхоплююсь на ліжку — моє серце калатає з неймовірною швидкістю. Я налаштована дочекатися світанку. Кілька разів я ледве не засинала, але змушувала себе розплющити очі; зрештою, сон таки зморив мене.
Зненацька я прокидаюсь. Мій кузен сидить на ліжку біля мене.
— Що це було? — питає він.
— Про що ви?
У місячному сяйві, що проникає крізь віконниці, видно, як він хитає головою.
— Я впевнений, щось розбудило мене. Тим паче, що ви теж прокинулися.
Підвівшись, він підходить до найближчого вікна й відчиняє його. Кімнату затоплює світло майже повного місяця. Мій кузен визирає надвір.
Я теж підводжусь і сідаю на край ліжка. Ми обоє мовчимо, насторочуючи вуха. Нічого. Жодного звуку. Дуже повільно й обережно я намацую мій маленький годинник, виготовлений у королівській годинниковій майстерні в Блуа. Я не можу нічого розгледіти, тож переміщуюсь на інший бік ліжка і передаю годинник кузену.
— Котра година?
Він підносить циферблат до вікна, де падає найбільше світла.
— Четверта минула.
— Дивно, що в такий час ви прокинулися від якогось шуму. Зазвичай ви дуже міцно спите. Може, вам щось наснилося?
Він знизує плечима, кладе годинник на найближчий стіл і запалює свічку. Я здивовано спостерігаю, як він одягається.
— Куди ви? — після всіх цих жахливих чуток і сліз моєї сестри мені не подобається намір кузена блукати Лувром у темряві.
— Я вже прокинувся і навряд чи засну,— він пильно дивиться на мене.— У вас темні кола під очима. Гадаю, ви краще спатимете одна. Я зберу моїх людей і пограю в теніс.
— Ви збожеволіли. Зараз не час для спорту. Двір розтривожений, і лише Богу відомо, що може трапитися.
Він знизує плечима.
— Як на мене, нічого надзвичайного не відбувається. І нічого не станеться, якщо ми не будемо надто тиснути на його величність. Я гратиму в теніс, доки король не прокинеться. Потім наша делегація звернеться до нього з проханням добитися справедливості.
Отже, нічого не змінилося. Можливо, варто було б посперечатися з ним, але сили покинули мене. Мій кузен має рацію. Я втомилася. Страшенно втомилася. Не лише через безсоння. Я втомилася хвилюватися в ситуаціях, коли він спокійний.
Поки король Наваррський закінчує свій туалет, прокидається Жийона.
— Заради Бога,— кажу я їй, коли мій кузен і його камердинер виходять із моїх апартаментів,— замкніть двері на всі засуви й повертайтесь до ліжка. Ми не рушимо з місця, доки нас не покличе хтось впливовий. Минулого вечора її величність відмовилася від моїх послуг; вона впорається без мене і вранці.
Улаштувавшись під ковдрами, я заплющую очі. Можна погодитись із моїм кузеном: без нього моє ліжко набагато зручніше.
— Наваррський! Наваррський! — мене будить гучний, наполегливий крик, що супроводжується грюканням у двері моєї опочивальні. Дивно, що дерево не тріснуло. Жийона підхоплюється зі свого матраца. Здається, світанок уже близько, але надворі ще не розвиднилось.
— Двері! Швидше! Може, це мій чоловік!
Крик «Наваррський» повторюється, поки вона мчить відчиняти. Голос не схожий на мого кузена, але він міг прийти не один. Якщо він мусить тікати, я не розумію, чому він прибіг сюди.
Щойно вона відсуває засув, як поріг моєї опочивальні переступає чоловік без камзола, у білій сорочці, заплямованій кров’ю. Хитаючись, він наближається до мене. Це сеньйор де Ла Моль, який нещодавно сидів поряд зі мною під час тенісного матчу. Його очі сповнені жаху. Він підтримує одну руку. Відпустивши її і схопившись іншою закривавленою рукою за моє нічне вбрання, він кричить від болю. Перш ніж встигаю щось сказати, я розумію причину його страху. Чотири королівські охоронці уриваються до моєї опочивальні. Останній брутально збиває Жийону на підлогу.
Я вистрибую з ліжка. Бідолашний поранений чоловік все ще чіпляється за мене. Охоронці на мить завмирають; потім той, хто очолює групу, прямує до мене.