— Вам ніколи не відмитися від цієї ганьби,— кажу я.
— А навіщо мені відмиватися? Люди радітимуть цим смертям, а ті, хто виживуть, надто сильно боятимуться короля, аби протистояти йому.
Мій кузен напружується. Я знаю, або принаймні підозрюю, що він скаже. Я знову тягнуся до його руки й міцно стискаю її. Я чую, як він затримує подих, і бачу, що його щелепа більше не смикається. Дякувати Богу.
— Його величність король Наваррський не має наміру протистояти королю. Він — брат Карла і мій чоловік. Я вдячна його величності за те, що ви привели його сюди й врятували від небезпеки.
— Але король Наваррський не може лишатися тут вічно. І ви чули, що сказав ваш брат. Після цієї ночі при дворі не буде протестантів і в Парижі їх буде обмаль. Навіть якби його величність не прийняв таке рішення, містяни не терпіли б єресі й надалі.
Цього разу моє стискання не спрацьовує.
— Я не перейду в католицизм,— каже мій кузен.
Мати зітхає, наче ці слова дуже розчарували її.
— Ви не можете стратити суверенного правителя і першого принца крові за те, що він слухається власної совісті,— кажу я.— Особливо зважаючи на те, що він виявляє покірність своєму королю.
— Він не виявляє покірності! — мати підводиться.— Його величність наказує йому зректися єресі!
— Карле, цей чоловік — ваш брат.
— Я можу пожертвувати деякими братами.
Сподіваюсь, мати розуміє, що Карл має на увазі не лише мого чоловіка, поза сумнівом, він натякає і на Анжу.
— Миру вже не буде, Карле. Я згодна, що запізно добиватися цього. Однак ви ще можете зберегти свою честь. Невже ви хочете, аби вас запам’ятали як короля, який фальшивими обіцянками заманив свого кузена-короля до Парижа, обіймався з ним перед усіма, потискав йому руку, а потім убив його, перш ніж об’їдки з весільного бенкету зникли з комори?
Карл упритул підходить до нас. Він так близько, що я відчуваю його прискорене дихання. Натомість я дихати не можу. Життя мого кузена висить на волосині.
— Гаразд,— мовить Карл.— Я помилую його. Проте якщо він не зречеться, решту життя проведе у Вінсенській в’язниці.
— Іншого рішення немає? Відпустіть нашого кузена до Наварри.
— Дозволити йому зібрати армію й піти на нас війною? — сміється мати.— Ні за що. Якщо король Наваррський прагне свободи, його величності варто випустити його на вулицю. Нам не вдалося переконати його зректися, але, можливо, це вдасться парижанам. Нам повідомили, що багато хто з його товаришів по вірі вирішив промовляти католицькі молитви, коли їм до горлянки приставляли меча.
— Дайте мені мого меча, і я скористаюсь своїм шансом,— відповідає король Наваррський.
Я приглушую голос, хоча не сподіваюсь приховати щось у цій кімнаті.
— Ви не потрапите на вулиці, пане. Ви не пройдете й десяти ярдів, коли покинете королівські апартаменти. Ймовірніше за все, вас уб’ють алебардою, як і багатьох інших людей, яких проштрикнули, немов смажену дичину.
Мене обпалює біль в очах мого кузена. Але я не шкодую, що була відвертою. Він не бачив те, що бачила я. Тож я мушу пояснити його справжнє становище, перш ніж він дасть моїй родині привід віддати його на поталу скаженим убивцям, які бігають по всьому палацу.
Звертаючи погляд до Карла, я кажу:
— Рішення щодо переходу в іншу віру важко прийняти одразу. Якщо ви наказуєте моєму чоловікові обирати між зреченням від його релігійних переконань і в’язницею, ви мусите дати йому час на роздуми.
— Я нічого не мушу. Я — король.
— Тоді я молю вас дати йому час.
— Три дні й ані годиною більше. Або він буде моїм католицьким братом, і саме такого брата я обійматиму, або буде моїм в’язнем.
Я киваю. Мати усміхається так, наче моя капітуляція — частина її плану. Випроставшись, вона поправляє спідниці.
— Хай ваша сестра подбає про свого чоловіка. Нас чекають важливіші справи.
Божевільний погляд Карла зосереджується на дверях.
— Так, я пропускаю найцікавіше.
Я здригаюсь від думки, що саме він пропускає; не менше лякає, що він жадає бачити те, що я залюбки стерла би з пам’яті, але знаю, що це неможливо.
— Марго,— каже мати,— можете забрати свого чоловіка. Я накажу охоронцям супроводити вас.
Коли вони виходять, мій кузен падає додолу, притиснувши коліна до грудей, немов маленький хлопчик, низько схиливши голову і вчепившись руками у своє коротке волосся. Лише по кількох хвилинах я усвідомлюю, що він плаче, адже жодних звуків не чути. Крім тремтіння плечей, його нічого не видає.
Я не знаю, що сказати, тому що не знаходжу слів, завдяки яким його майбутнє могло б видатися більш обнадійливим, а його втрати — менш жахливими. Я відчуваю, що заважаю йому, проте, щойно я відступаю, він здіймає голову.
— Не покидайте мене.
— Я не покину вас. Однак нам доведеться разом якось дістатися моїх апартаментів. Не знаю, чи буде там безпечно, але тут безпеки точно немає, і ми не можемо довіряти будь-яким охоронцям її величності.
— Якщо вірити вашій матері, всі, кому я довіряв, мертві.
— Тоді ми звертатимемось до тих, кому я довіряю. Якщо ви довіряєте мені.
Якусь мить він дивиться на мене. Потім каже:
— Звертайтесь, до кого хочете; ведіть мене, куди бажаєте,— навіть до моєї загибелі. Я не здатен ясно мислити й не маю сил захищати власне життя. Чоловік, який вийшов із вашої кімнати сьогодні вранці, помер разом зі своїми друзями.
— Не бійтеся, пане. Я не дозволю їм убити вас і захищатиму ваше життя до свого останнього подиху.
Це вагома обіцянка, яку буде важко виконати.
Глава 21
25 серпня 1572 — Париж, Франція
овий день настав, але вбивства тривають. Не в палаці — на вулицях. Через вікна до мене долинають жахливі крики. Зачинені віконниці мало захищають від них, лише створюють враження, ніби в моїх апартаментах панує вічна ніч. Це й справді ніч — ніч душі. Мені зле. Я не можу їсти. Не можу спокійно сидіти. Не можу навіть молитися. Я втомилася. Мій чоловік почувається ще гірше. Його змучена душа трохи заспокоїлася перед світанком, коли я заспівала йому колискову, немов дитині. Лише тоді сон дав йому кілька годин приємного забуття.
Новини доходять до моєї кімнати з різних джерел. Генрієтта, яку супроводжувало шестеро озброєних чоловіків, відповідальних за її безпеку в Луврі, розвідала, що сталося на вулиці Бетізі, коли вбили адмірала. Поведінка Гіза в тій ситуації розчарувала мене. Я відчула огиду, дізнавшись, що він об’єднався з Анжу й продовжує знищувати союзників адмірала. Я молюсь, аби правда була не такою шокуючою.
Жийона збирає всі плітки та подробиці щоразу, як виходить за межі моїх апартаментів. У палаці подейкують, що Карлу набридла різанина, і він намагається переконати всіх, хто його слухає, що звелів припинити її вчора опівдні. Якщо він не бреше, це свідчить про його слабку королівську владу.
Ні, я помиляюсь, думаю я, укотре обходячи свій передпокій Жийона стривожено спостерігає за мною. Цілком можливо, що придворні виконали його наказ і звільнили вулиці. Їхня присутність не потрібна. Звичайні люди роблять незвичайні вчинки.
— Торговці тканинами та вином кидають у Сену дітей своїх протестантських сусідів,— повідомляє Шарлотта, прошмигнувши до мене. Її обличчя перелякане, під очима з’явилися червоні кола.— Він усе ще тут?
Я киваю.
— Ви забезпечите його захист?
Я знову киваю, не бажаючи промовляти вголос обіцянку, яку можу не дотримати.
— Бажаєте його бачити?
— Він спить?
— Так,— я брешу, аби не хвилювати мою подругу.
Мій кузен не спить. Він у полоні печалі. Одну мить може лежати, скрутившись клубочком, немов маленький хлопчик, ридаючи і смикаючи себе за волосся, а наступної — підхоплюється і ходить туди-сюди, як звір у клітці, напружено міркуючи, як допомогти протестантам, на яких полює все місто. Я не кохаю його, але дивитися на його страждання дуже боляче. Підозрюю, що Шарлотта кохає його, а, відтак, розділить його відчай. Це розчавить її.