— Скажіть йому...— вона замовкає, і тихі сльози струменять її щоками.
— Я скажу,— обіцяю я.— Скажу.
Вона квапливо виходить, а я, розправивши плечі, повертаюсь до своєї опочивальні. Я відкладала цю розмову відтоді, як добу тому витягла мого кузена з королівських апартаментів, але далі чекати не можна. Як би мій чоловік не переймався своїм горем, у якому би стані він не був, ми мусимо обговорити його майбутнє — інакше майбутнього не буде взагалі.
Король Наваррський сидить на підлозі, спираючись спиною на ніжку мого ліжка. Почувши, як відчиняються двері, він хапається за кинджал. Однак побачивши, що це я, він укладає його назад у піхви.
— Вибачте, пані,— він намагається зобразити одну зі своїх іронічних усмішок, наче хоче пожартувати над власним страхом.
— Не вибачайтесь, обережність нам не завадить. Я дала Жийоні кинджал, а свій завжди тримаю при собі. Якби я мала пістолета, я віддала б його вам, але, на жаль, у мене його немає.
— Скількох я зможу застрелити, якщо Карл передумає і відправить до мене вбивць? — його плечі інстинктивно піднімаються. Потім він зауважує спокійнішим тоном.— Гадаю, я позбавлю їх задоволення вбити мене, як вони вбили Коліньї. Якщо я маю померти, я не хочу, аби в останні миті мого життя Гіз бив мене чоботами в обличчя.
— Не кажіть так.
— Про герцога?
— Про вашу смерть,— я підходжу до ліжка і сідаю на підлогу біля кузена. Я взяла б його за руку, але такий жест здається мені зухвалим.— Вам удалося уникнути найгіршого. Чому ви маєте помирати зараз?
— А чому ви вважаєте, що найгірше вже позаду?
— Тому що,— відповідаю я, згадуючи мої нещодавні думки,— мені нестерпно уявляти, що я помиляюсь. Якщо ми не хочемо збожеволіти, маємо вірити, що це жахіття добігає кінця.
— Гадаю, так, адже вони вже вбили стількох людей,— він затуляє обличчя руками. Я мовчу, не бажаючи турбувати його. За кілька хвилин він піднімає голову. Він так близько від мене. Ближче, ніж будь-коли. Його очі горять.— Герцогиня де Невер розповіла вам, що всі союзники адмірала, які були з ним у найжахливіші миті його життя, загинули. Зі мною було сорок чоловік, коли мене заарештували й потягли до його величності. Вони всі мертві. Кого з протестантських дворян ще можна зарізати? Лише мене й мого кузена Конде. Мені здається, їм нецікаво полювати на двох чоловіків після того, як вони вбили сотні.
— Не полювання, а політика вирішить, чи залишаться в безпеці ті, хто вижив.
— Ваша правда.
— Учора Карл помилував вас, але...— я вагаюсь, думаючи про постійні перепади настрою мого брата. Він божевільний? Якщо так, його божевілля тимчасове чи постійне? У будь-якому разі я не наважуюсь припустити, що він несповна розуму, тож я кажу: — Його настрій мінливий, як і настрій моєї матері. Він може скасувати своє рішення. Ви мусите добитися офіційного помилування.
— Звернутися до Ради,— киває мій чоловік.
— Так, вам треба прийти й публічно попросити помилування,— зібравшись із силами, я стискаю його руку.— І вам треба бути готовим заплатити за це.
— Зреченням? Відмовою від власної честі? Уся Франція глузуватиме з мене. Мої союзники зневажатимуть мене за слабкість. Католики засміють мене, коли ваша родина хизуватиметься мною як останнім надбанням для королівського звіринцю.
— Але ви сміятиметеся останнім. Ви завдасте вашим ворогам найсильнішого удару, якщо виживете. Не згодні?
Рука мого кузена переплітається з моєю, його пальці стискають моє зап’ястя.
— А ви підете зі мною на засідання Ради?
— Якщо бажаєте,— вільною рукою я відкидаю волосся з обличчя, аби він мав змогу подивитися мені у вічі й побачити, що я не брешу. Дотик його пальців стає наполегливішим.
— Чому? Чому ви так переймаєтесь, житиму я чи помру? Мої вороги — ваші рідні люди, ви пов’язані з ними як почуттями, так і узами крові.
Я хитаю головою.
— Я не знаю чому,— кажу правду. Я не кохаю цього чоловіка, а для дружби ми обрали не надто слушну нагоду.— Можливо, тому, що я дала вам слово — обіцяла бути вашим союзником,— така відповідь не задовольняє ані мене, ані мого кузена, адже його пальці не розтискаються.
— Його величність казав адміралу, що любить його, і обіцяв забезпечити Коліньї королівський захист, коли той лежав поранений. Бідолашний Ларошфуко грав у карти з вашим братом за кілька годин до того, як йому перерізали горлянку; коли вони прощалися, король обіймав його як друга. Зараз не можна довіряти жодним союзникам і жодним обіцянкам.
— Ви маєте рацію, пане. Проте я знову присягаюсь, що моєму слову ви можете довіряти.
Заплющивши очі, ми сидимо мовчки. Немов звірі, що зачаїлися в одному лігві.
— Я зіграю роль католика,— нарешті каже він.— Можете дозволити їм привести священика. Утім, якщо ви присягаєтесь бути моїм другом, я доручаю вам підготовку до мого зречення. Мені не доведеться брехати вам. Треба буде лише вивчити слова. Гадаю, достатньо збрехати перед усіма водночас, включно з Богом.
Я не знаю, що відповідати. Не дуже приємно слухати, як цинічно він говорить про своє фальшиве зречення. Проте хіба Христос не казав нам не засуджувати інших, оскільки всі ми — грішники? Коли я виходила заміж, я теж промовляла фальшиві обітниці перед Богом і людьми.
— Бог пробачить вас, пане. Після цієї ночі гріхи багатьох людей настільки жахливі, що ваш фальшивий перехід у католицизм — ніщо в порівнянні з ними.
Хтось наполегливо стукає у двері мого передпокою. Кузен відпускає моє зап’ястя. Я знаю, що Жийона не відчинить без мого дозволу. Це мій наказ. Підвівшись, я роблю два кроки. Драбина. Повернувшись до ліжка, я стаю на коліна й витягаю її. Стукіт продовжується.
— Тримайте,— я віддаю йому драбину,— це допоможе вам спуститися в льох. Я впевнена, що в Луврі ви маєте кращі шанси захистити себе, ніж на вулицях. Якщо вони прийшли за вами, і їх багато, я скажу: «Короля Наваррського тут немає». Це сигнал, що ви маєте тікати. Хай щастить!
— Дякую,— від його слів мені перехоплює подих, а на очі навертаються сльози. Я витираю їх рукавом, поки відчиняю двері до сусідньої кімнати.— Замкніться,— кажу я, не повертаючи голови.
Щойно він підкорюється, я жестом вказую Жийоні відчинити двері до передпокою. Заходить мати.
— Одягайтесь і виходьте надвір.
Я чекала від неї чого завгодно, але не цього.
— Куди? Пані, на вулицях ллється кров, і скрізь чути крики помираючих людей. Тільки божевільний захоче вийти туди.
— Ми будемо в безпеці.
Ці слова не заспокоюють мене, а сповнюють відрази.
— Що пропонує ваша величність? Ми всі вирушимо до церкви? Молитися за вашу душу і за душі моїх братів можна і в нашій каплиці. От тільки жодні молитви вам не допоможуть.
— Припиніть цей фарс. Ми не маємо підстав боятися Божого гніву або гніву набожних людей — навпаки. Один францисканець повідомив, що на Кладовищі невинно убієнних розцвів глід. Це знак, що Бог схвалює роботу своїх католицьких дітей.
— Яку ще роботу? Ви ж не маєте на увазі вбивство наших протестантських братів?
Боже милий, довкола мене панує божевілля, а його називають дивом.
Мати зневажливо усміхається. Вочевидь, вона вважає, що мій вибух гніву не заслуговує на відповідь.
— Ми вирушимо в паломництво до цього куща, і ви підете з нами.
— Я нікуди не піду.
Я мимохіть позираю на Жийону поверх плеча матері — на її обличчі читається неприхований страх. Але після вчорашніх жахливих сцен і не менш жахливих свідчень очевидців мати не може налякати мене.
— Король наказує вам бути. Ви відмовляєтесь виконати його наказ?
— Відмовляюсь.
Її усмішка зникає, очі зіщулюються.
— Тоді вас змусять.
— Як? Силою? Попереджаю вас, пані, якщо ви накажете найсильнішим охоронцям його величності тягти мене, їм буде непросто впоратися зі мною. І яку ви з королем матимете користь, коли я опиратимусь і кричатиму на вулицях? Може, ви хочете зв’язати мене й затулити мені рота кляпом? Чудове видовище для черні.