— Шлюб із єретиком зробив вас упертою.
— Мабуть, так.
Коли я промовляю це, мене раптом осяює розуміння, чому я вирішила захищати мого чоловіка і чому виявляю таку впертість. Якщо я не робитиму цього, я приречена на прокляття. Я ніколи не уявила б, що гості, які приїхали на моє весілля, будуть безжально вбиті, перш ніж зберуться повертатися додому. Але хто повірить у мою непричетність? Тим паче якщо мене побачать на кладовищі, в оточенні тих, хто святкує ці ганебні події. Я знаю, що невинна. Я навіть схильна думати, що король і моя мати не підозрювали, чим усе закінчиться, коли я давала шлюбні обітниці. Проте зараз їх ніщо не врятує від відповідальності за цю різанину.
Я не хочу, аби моє ім’я пов’язували з їхніми іменами, коли розповіді про ці звірства передаватимуть з уст в уста.
Мати повільно хитає головою. Я зачарована цим жестом. Здається, у ньому немає нічого особливого, але погроза відчувається.
— Побачимо, чи ви повністю втратили здатність тверезо мислити. Я тримаю в полоні Жана Д’Арманьяка.
— Камердинера короля Наваррського? Мій чоловік гадав, що він помер.
— Поки що ні. Хочете забрати його?
Кімната крутиться перед моїми очима, а, може, я просто похитнулася. Я пильно дивлюсь на її величність. Невже вона здатна на таку жорстокість? Невже я така дурна, що сумніваюсь? Адже я щойно сказала моєму кузену, що він мусить пожертвувати честю, аби вижити. Чому ж я коливаюсь?
— Приведіть його сюди.
— Потім.
— Спершу. Обіцяю: коли я побачу його, я почну одягатися.
— Чому я маю вірити вашим обіцянкам, якщо ви відмовляєтесь вірити моїм?
— Тому що на моїх руках немає крові, крім крові тих, кого я врятувала у Варфоломіївську ніч, у той час, як ваші руки червоні від крові вбитих.
— Я приведу його.
— Біле,— кажу я, коли за матір’ю зачиняються двері.— Я хочу вбратися в біле. Колір жалоби.
Я не повертаюсь до мого чоловіка, оскільки не знаю, що йому сказати. Мене не тішить перспектива розкрити йому мою участь у врятуванні Арманьяка. Але набагато гірше було б зізнатися, що я поїду з моєю родиною святкувати знищення його друзів і союзників. Я ціпенію від страху, уявляючи, що побачу на вулицях Парижа.
Я чекаю, мої думки блукають десь далеко.
Коли двері знову відчиняються, мати вже не одна. Швейцарський охоронець, убраний у заплямовану брудом і кров’ю форму, штовхає Арманьяка вперед.
— Пане, з вами все гаразд? — питання здається безглуздим. Воно і є безглуздим.
— Так, ваша величносте.
Мати виразно киває. Охоронець штовхає Арманьяка сильніше, і той падає в мої обійми.
— Ми вирушаємо за годину.
Заступницьким жестом я обіймаю камердинера мого чоловіка; він кладе голову мені на плече.
— Залиште нас.
Охоронець одразу підкорюється, але мати затримується.
— Король Наваррський тут?
— Так.
— Цікаво, як довго він витримуватиме ув’язнення.
— Він ще не вирішив стосовно Вінсену.
Вона сміється.
— Є різні в’язниці, дочко. Навіть якщо він повернеться до істинної Церкви, він не буде вільним. І ви теж понесете покарання за непокору. Ваш сьогоднішній вихід у світ буде останнім. Якийсь час ви залишатиметесь у своїх апартаментах.
— Пані, ви гадаєте, що ув’язнення в Луврі — важке випробування для мене? Помиляєтесь. Я ніколи не була вільною. Моє життя завжди підпорядковувалося вашій волі, примхам моїх братів, а інколи навіть і пліткам. От тільки мої бажання не мали жодного значення. Ви не можете обрізати мені крила, адже я не маю крил.
Коли вона виходить, я відчуваю, як тремтить Арманьяк, ридаючи на моєму плечі.
Дістатися мого коня — неабияке випробування. У залах Лувру вже немає трупів, але одяг і зброю загиблих ще не встигли прибрати. Неприродна тиша, що панує в приміщеннях, де зазвичай було повно людей, також нагадує про трагедію. Виходячи у двір, я одразу натикаюсь на розпростерте тіло: один із тих бідолах, які вчора стрибали з вікон у відчайдушному намаганні врятуватися. Я не бачу його обличчя, і це добре, адже я маю приховувати свій смуток. Мати спостерігає за мною. Будь я проклята, якщо вона помітить мій відчай.
Зібралося чимало придворних. Серед них поряд із моїм конем я бачу Генрієтту. Неподалік від неї стоїть Генріх. Він дивиться на мене — у його очах читається тріумф і тривога водночас. За ним височіє гора трупів, деякі з них проштрикнуті списами. У яскравому сонячному світлі здається, що це щось менш зловісне — приміром, копиця сіна. Зустрівшись поглядом із герцогом, я плюю на землю і забираюсь у сідло.
— Що це було? — шепоче Генрієтта, але я лише хитаю головою.
Коли ми проїжджаємо ворота, я завважую, що наш кортеж очолює Карл із двома священиками. Ми їдемо один за одним. Інакше не виходить. Вулиця Сен-Оноре достатньо простора, але вона завалена трупами — після стількох годин більшість із них залишилися оголеними. Однак кишенькові злодії та сміттярі не відмовилися від надії знайти щось цінне. Почувши стукіт копит, вони піднімають голову й розбігаються, немов щури, перед швейцарськими охоронцями.
Маленький хлопчик у нічній сорочці лежить на узбіччі дороги. Рука занурена у волосся жінки — поза сумнівом, його матері, яка не змогла ані врятувати його, ані тримати в обіймах після смерті. Я не можу відвести погляд від цих рук. Ми ідемо далі, але я знову й знову обертаюсь, аби подивитися на матір із сином. Зусилля стримувати сльози завдає мені фізичного болю. У грудях палає. Живіт судомить. Я поглядаю на Генрієтту, але вона дивиться вперед.
Які ж ми чудовиська.
Я уникаю дивитися на дорогу — зосереджую погляд на потилиці короля, на безхмарному небі, на чому завгодно, крім мертвих; не дивлюсь я і на величезний церемоніальний хрест, який несе один зі священиків. Бог не з нами. У цьому я впевнена.
Генріх під’їжджає до Генрієтти.
— Нам треба було раніше подумати про сморід і кинути більше трупів у річку. Завтра запах буде нестерпним.
Анжу, який іде переді мною, сміється й озирається через плече.
— Мені достеменно відомо, що біля Мосту мельників стільки трупів, що в річці вже немає місця. По цих трупах можна перейти на інший берег і навіть не замочити ноги. Але не бійтеся, Гізе, ми доручимо солдатам прибрати те, що залишать злодії та засмучені родичі. Лише уявіть, як приємно пахнутиме Париж цієї осені, коли стане прохолодніше, і значно менше єретиків псуватимуть повітря.
Герцог усміхається. Я ніколи не думала, що Генріх опуститься до рівня мого брата. Їхня поведінка завжди відрізнялася: на відміну від Анжу, Генріх виявляв найкращі якості. Те ж саме можна сказати про їхнє протистояння. Але зараз вони чудово порозумілися й навіть жартують разом. І з чого? Зі смертей невинних.
— Гадаєте, вам удасться позбутися вашого власного смороду? — я розмовляю тихо; мені бракує подиху підвищити голос, а якщо я раптом зірвусь на крик, мені забракне самовладання зупинитися.— Жодні парфуми не врятують вас від запаху смерті, брате. Цей запах супроводжуватиме вас, доки ви самі не помрете.
— І це каже та, що вийшла заміж за чоловіка, від якого тхне собаками й часником,— відповідає Анжу.
Генріх фиркає.
Я розвертаюсь до нього, наскільки це дозволяє моя подруга, яка іде між нами.
— Що таке часник у порівнянні зі смородом могили? — я змушую себе подивитися йому в очі, прагнучи, аби він відвернувся першим.— Якби моральний занепад мав такий самий запах, як і тіло, що розпадається, усі трималися б якнайдалі від вас, пане. Саме тому я щиро вдячна, що запах мого коня перебиває ваш сморід.
Він опускає очі, але перед цим я помічаю спалах болю в його погляді. Ніколи не уявила б, що здатна завдати Генріху болю й не розділити його разом із ним.
Я відчуваю полегшення, діставшись кладовища. Тут, принаймні, мертві лежать під землею. Мене охоплює дивне бажання зістрибнути з коня й побігти заховатися серед скелетів у склепі. Але що станеться зі мною, якщо мене визнають божевільною? Я не хочу бути жертвою моєї матері та моїх братів, і я не віддам їм короля Наваррського.