Старий кущ росте довкола могили, такої давньої, що ім’я небіжчика на плиті змите дощами. Розквітла одна-єдина гілка. Мушу визнати, що білий цвіт на тлі висохлої деревини виглядає дивовижно. Життя на тлі суцільної смерті. Ми спішуємось, і священики проходять уперед, промовляючи молитви. Король і мати йдуть слідом. Я маю нагоду трохи перепочити, тож я притискаюсь до мого коня, не відпускаючи поводи. Генрієтта підходить до мене.
— Марго, навіщо ви сперечалися з герцогом Анжуйським і герцогом де Гізом? Що штовхнуло вас на це? — попри шепіт, засудження мого вчинку очевидне.
— Горе і почуття провини — хвороби, які не торкнулися майже нікого з придворних у нашому кортежі.
Узявши мене під руку, Генрієтта змушує мене обійти коня і стати подалі від людей.
— Хіба ви втратили близьку людину, яку маєте оплакувати? Ви не відчували особливої симпатії до підданих вашого чоловіка, ваше знайомство з ними було таким швидкоплинним, що ви навіть не запам’ятали їхні імена.
— Але вони були моїми гостями. Навіть якщо я не маю підстав оплакувати їх, я вважаю огидним, що моє весілля стало причиною їхньої загибелі.
— Ви можете думати що завгодно. Чи варто висловлювати ці думки — ось у чому питання,— страх на обличчі моєї подруги передається й мені.— Яким чином такі думки та дії допоможуть вам? — запитує вона.— Нерозумно переходити на бік тих, хто зазнав поразки у війні, тим паче якщо вони мертві. Смерть не має друзів.
— Між нами був мир.
— Так, і незабаром мир знову запанує. Хто здатен повстати проти її величності? Що б там ви не думали про вчорашні події, померло ціле покоління лідерів гугенотів. Тіло адмірала протягли вулицями міста.
Я відштовхую її руку.
— Ви розповідаєте про це так, наче йдеться про якісь дрібниці. Ви сиділи за одним столом із Коліньї і полювали разом із ним! Лише тиждень тому він усюди супроводжував нас, він був королівським радником, одним із найвпливовіших дворян.
— Надто впливовим.
— Надто впливовим для Лотаринзького дому.
— І для дому Валуа теж,— Генрієтта приглушує голос до ледве чутного шипіння.— Ви подумали про це, коли накинулися на Гіза? Він не єдиний, хто бажав смерті Коліньї, і не єдиний, хто був причетним до першого замаху на його життя.
— Довкола нас чимало винних,— розгнівано шепочу я у відповідь.
— Ось чому будь-які звинувачення безглузді й небезпечні. Ми приїхали сюди святкувати. Зробіть вигляд, що усміхаєтесь. Принаймні з політичних міркувань. Убивати жінок і дітей у ліжку — неприпустимо, але радійте, що цю брудну роботу взяли на себе звичайні люди, а не знать. Так, Генріх убив адмірала й тим самим помстився за свого батька. Вам не здається, що це вчинок людини честі? Гадала, ви кохаєте його.
Не чекаючи моєї реакції, вона йде. Обійшовши коня, я бачу, що вона приєдналася до тих, хто зібрався біля куща, і разом з ними схиляє голову в молитві. Неподалік від неї молиться Генріх. Розглядаючи знайомий профіль, золотисте волосся, яке я так любила грайливо куйовдити під час наших побачень, я можу впевнено сказати, що кохала його. Я й досі кохаю. Саме тому я не можу погодитися з тим, як Генрієтта виправдовує його злочини.
Мати кидає виразний погляд у мій бік. Я зухвало дивлюсь на неї, але, зрештою, прямую до королівського кортежу. Я вдаю, ніби схиляю голову в молитві, хоча насправді мої думки більш прозаїчні.
Гіз не єдиний, хто вбивав людей минулої ночі. Незалежно від того, як розпочалася різанина, вона не тривала б так довго без дозволу моєї родини. Поза сумнівом, Анжу заплямував свої руки кров’ю, керуючись передусім дріб’язковими образами й амбіціями, а не бажанням очистити Францію від єретиків або зміцнити владу Карла. А Карл стверджував, що все, що відбулося в стінах Лувру, зроблено задля блага Франції. Проте я вірила, що Генріх відрізняється від моїх братів, які ставлять на перше місце егоїстичні потреби й примхи, але при цьому підкоряються матері. Я кохала його ще й тому, що вважала людиною честі, яка слухається власної совісті й підкоряється лише Богу. Коли я спостерігаю за герцогом, який молиться із заплющеними очима, я відчуваю, що моє серце обливається кров’ю. Я страшенно розчарована, що він не такий ідеальний, яким здавався моїм закоханим очам.
Я усвідомлюю, що люди довкола мене просуваються до куща. Карл отримує благословення першим і нахиляється поцілувати білі квіти. Придворні по черзі наслідують його приклад. Я не рушу з місця. Здається, я сама перетворилася на кущ і приросла до землі. Потім хтось змушує мене взяти його під руку. Ще до того, як я бачу його профіль, я розумію, що мій супутник — Гіз. Він не дивиться на мене, але з ніжністю каже:
— Якщо ви не хочете подбати про себе, я зроблю це за вас.
Він підштовхує мене й, коли ми дістаємось куща, відступає, залишаючись за моєю спиною. Переді мною Бюссі Д’Амбуаз приймає благословення, шепоче: «Дякувати Богу!» й цілує білосніжні квіти. Наближаючись до мене, священик хреститься й піднімає гілку, аби я теж мала змогу висловити подяку й припасти до неї губами. Я не маю наміру робити щось подібне. Але потім я думаю про бідолашного Арманьяка, який ридав на моєму плечі. Навіть у таку жахливу мить мені є за що дякувати. Я дякую зовсім не за те, за що дякують придворні у своїх молитвах, але це на краще.
Deogratias! На відміну від інших, я не бурмочу ці слова собі під ніс, а чітко промовляю їх, аби всі могли мене чути. Дякую, Боже, думаю я, за те, що дали мені сили врятувати Ла Моля від лучників, а Арманьяка — від моєї матері. Дякую, Боже, за життя короля Наваррського. Цілуючи глід, я прошу Бога й надалі зберігати життя моєму чоловікові. Потім я щодуху повертаюсь до мого коня. Я виконала свій обов’язок і можу забиратися звідси. Якби ж це було так само просто навіки розпрощатися з деякими присутніми.
Коли я повертаюсь до моїх апартаментів, король Наваррський сидить за моїм столом і щось пише. Арманьяк — біля нього. Обоє чоловіків перевдягнулися в чисте. Я запитально дивлюсь на Жийону.
— Я була в апартаментах його величності й забрала деякі його речі.
— За що я їй щиро вдячний,— мій кузен дивиться на мене. Він анітрохи не схожий на чоловіка, якого я залишила на підлозі своєї опочивальні. Утрачена холоднокровність повернулася до нього, і така сила духу надзвичайно вражає мене.— І я щиро вдячний за сильніші вияви співчуття,— він вказує очима на Арманьяка.
Я відвертаюсь, усе ще не бажаючи визнавати, що врятувала життя його камердинеру, адже мені огидно згадувати, яку ціну довелося сплатити за це.
— Що ви пишете?
— Список убитих. Можете допомогти.
Я здригаюсь.
— Ні, не треба,— заспокійливо каже він.— Це неприємне завдання, але я вважаю його важливим. Тих, кого не вбили, можна врятувати.
Очевидно, здатність сподіватися на краще — сімейна риса королів Наваррських.
— Якщо для вас це важливо, пане, я допоможу. Коли ми складемо список, я попрошу герцогиню де Невер переглянути його. Вона знає набагато більше за нас обох.
— Попросіть герцога де Гіза скласти свій список. Він має знати, кого з моїх союзників убив і скільки їх було. Щоправда, він міг знищити стількох людей, що збився з рахунку,— ці слова він промовляє спокійно, як і попередні, але вони висловлюють його гнів; перші злі слова, почасти спрямовані й на мене.
— Не можу. Гадаю, я ще довго не розмовлятиму з герцогом.
Хтось стукає у двері. Жийона визирає в коридор. Її очі розширюються. Вона просуває руку в щілину й повертається із запискою. Побачивши почерк, я одразу розумію, що це послання від чоловіка, від спілкування з яким я щойно відмовилася. Лише три слова: «Поговоріть зі мною».