— Ласкаво прошу, Майроне Болітар, у наші скромні офіси.
— Радий тут бути, Гладкий Ґанді, — сказав Майрон.
Це його втішило.
— А, так, так. Ви бачили рейтинг?
— Бачив.
Він розвів руки, його трицепси гойдалися й без вітру. — Хіба прізвисько мені не личить?
— Як шкарпетка ідеального розміру, — сказав Майрон, хоч уявлення не мав, що то означало.
Гладкий Ґанді перевів погляд на Собачий Нашийник. Хлопчина так знітився, що Майрону закортіло затулити його собою.
— Ви не запитаєте, звідки я знаю ваше ім’я? — поцікавився Гладкий Ґанді.
— Хлопець запитав це в поїзді, — відповів Майрон. — Так само він розпитував, звідки я і де я вчився. Припускаю, ви підслуховували.
— Ми справді підслуховували.
Гладкий Ґанді знову блаженно вишкірився, але тепер — якщо це не плід його уяви — Майрон помітив, що усмішка дещо зів’яла.
— Думаєте, тільки ви можете використовувати телефон як пристрій для підслуховування?
Майрон не відповів.
Гладкий Ґанді клацнув пальцями. На великому екрані з’явилася мапа. На ній всюди блимали сині цятки.
— Усі мої працівники носять такі телефони. Ми їх можемо використовувати для підслуховування, визначення розташування, виклику. Ми можемо весь час стежити за всіма нашими працівниками, — сказав він, показуючи на сині точки на екрані. — Коли в одному з наших мобільних додатків підбирається пара — скажімо, один з наших клієнтів хоче хирлявого білого хлопця у собачому нашийнику з шипами…
Хлопець аж затрусився.
— …ми знаємо, де такий працівник, і можемо організувати зустріч у будь-який час. Ми можемо навіть підслуховувати, якщо забажаємо. Ми можемо дізнатися, чи існує якась небезпека. Або… — сказав він з хижою посмішкою, — ми бачимо, якщо нас дурять.
Хлопчина потягнувся до черевика, вийняв п’ятсот фунтів і простягнув Гладкому Ґанді. Той їх не взяв. Юнак поклав гроші на стіл, а тоді ковзнув за спину Майрона. Майрон не заперечував.
Гладкий Ґанді повернувся до мапи. Він знову розвів руки. Інші чоловіки в приміщенні щось друкували, не підводячи голови.
— Це наш мозковий центр.
«Мозковий центр», — подумав Майрон. Цьому чоловікові бракує лише гладити лисого кота. Він говорив як лиходій з фільмів про Бонда.
Потім глянув через плече на Майрона.
— Знаєте, чому я не боюся вам це все розповідати?
— Моє обличчя викликає довіру? Це мені стало в пригоді сьогодні.
— Ні, — відповів Гладкий Ґанді, обернувшись знову до Майрона. — Це тому що ви нічого не зможете вдіяти. Ви помітили охорону. Звісно, можуть навідатися відповідні органи, чи хто там на іншому кінці вашого смартфона. До речі, один з моїх хлопців зараз роз’їжджає навколо з вашим смартфоном. Щоб стало ще веселіше, так?
— Просто обрегочешся.
— Але ось у чому справа, Майроне. Я можу називати вас Майрон?
— Звісно. Мені називати вас Гладкий?
— Ха-ха. А ви мені подобаєтеся, Майроне Болітар.
— Чудово.
— Майроне, ви, мабуть, помітили, що в нас тут немає жорстких дисків. Усе — вся інформація про наших клієнтів, працівників, оборудки — зберігається у «хмарі». Тож, якщо хтось прийде, ми натискаємо кнопку, і гоп! — клацнув пальцями Гладкий Ґанді, — нічого шукати.
— Мудро.
— Я вам це розповідаю не для того, щоб похвалитися.
— Невже?
— Я хочу, щоб ви розуміли, з ким маєте справу, перед тим, як ми візьмемося до діла. Так само це моя відповідальність знати, з ким маю справу я.
Він знову клацнув пальцями.
Коли екран засвітився, Майрон ледь не застогнав уголос.
— Коли ми почули ваше ім’я, нам не знадобилося багато часу дізнатися більше.
Гладкий Ґанді показав на екран. Хтось зупинив відео на назві.
КОЛІЗІЯ: ІСТОРІЯ МАЙРОНА БОЛІТАРА
— Ми переглянули ваш документальний фільм. Дуже зворушливо.
Якщо ви є спортивним фанатом певного віку, то ви знали «легенду» про Майрона Болітара, колишнього гравця драфт-піка першого раунду команди «Бостон Селтікс». Якщо ж ні, або ви молодші, або іноземці, як і ці хлопці, ви все ще знали більше, ніж мусите, завдяки тому, що нещодавній спортивний документальний фільм на каналі «І-Ес-Пі-Ен» під назвою «Колізія» розлетівся повсюди.
Гладкий Ґанді знову клацнув пальцями, і відео ввімкнулося.
— Так, — сказав Майрон. — Я вже це бачив.
— Та облиште. Не будьте таким скромним.
Фільм розпочинався досить оптимістично: дзвінка музика, яскраве сонце, вигуки натовпу. Якось вони дістали відео з грою Аматорської Спортивної Ліги за участю Майрона, коли той ще вчився у шостому класі. А далі… Майрон Болітар був зіркою баскетболу в старших класах у Лівінґстоні, Нью-Джерсі. Під час навчання в Дюкському університеті його слава зросла. Він здобув титул Усеамериканського Спортсмена, був двічі чемпіоном національної Асоціації Студентського Спорту та навіть Гравцем Року в коледжі.
Весела музика стала гучнішою.
Коли «Бостон Селтікс» обрали його в першому раунді драфту НБА, здавалося, мрії Майрона справдилися.
А тоді, як заявив приречений голос за кадром, «і трапилася трагедія…»
Лунка музика раптово обірвалася. Натяк на щось лиховісніше.
«Трагедія трапилась» у третій чверті найпершої Майронової гри до початку сезону, вперше і востаннє, коли він одягнув зелену форму «Селтікс» із номером 34. «Селтікс» грали з «Вашинґтон Буллетс». До того моменту галас навколо дебюту Майрона себе виправдовував. Він заробив вісімнадцять очок. Він розігрівся, запрацював на повну силу, перебуваючи в полоні солодкого блаженства від тяжкої праці, — блаженства, що його він відчував лише на баскетбольному майданчику, а тоді…
Напевно, режисери «Колізії» показали повтор «жахливого» моменту понад двадцять разів з усіх кутів. Вони показали його з нормальною швидкістю. Вони показали сповільнену версію. Вони показали його з позиції Майрона, згори, з першого ряду. Байдуже. Результат завжди був однаковим.
Новачок Майрон Болітар саме відвернувся, коли Великий Берт Вессон, важкий форвард-професіонал, завдав йому несподіваного удару. Коліно Майрона вигнулося так, як не задумувалося ні Богом, ні анатомією. Навіть на відстані можна було почути нудотний звук, схожий на вологий тріск.
Бувай, кар’єро.
— Це видовище, — сказав Гладкий Ґанді, удавано надувшись, — нас засмутило. Він озирнувся. — Чи не так, хлопці?
Усі, навіть Собачий Нашийник, хутенько скопіювали його надутий вигляд. Тоді всі витріщилися на Майрона.
— Так, я це вже пережив.
— Справді?
— Не все збувається, на що хтось сподівається, — відповів Майрон.
— Мені подобається цей вислів. Американський? — спитав Гладкий Ґанді з посмішкою.
— Єврейський.
— А на гінді ми кажемо: «краще знати, ніж балакати». Бачите? Спершу ми дізналися ваше ім’я. Тоді подивилися фільм, зламали вашу електронну пошту…
— Ви… що?
— Там не було нічого цікавого, але ми не закінчили. Ми перевірили записи у вашому телефоні. Менше, ніж двадцять чотири години тому, доки ви були у Нью-Йорку, на ваш мобільний телефон надійшов виклик з невизначеного номера. Дзвінок був з Лондона, — він простягнув руки долонями догори. — І ось ви тут. З нами.
— Ґрунтовно, — сказав Майрон.
— Ми старалися.
— То ви знаєте, чому я тут.
— Знаємо.
— І?
— Припускаю, ви працюєте на сім’ю хлопця.
— Це важливо?
— Не дуже. Інколи ми й рятуємо, звичайно. Правду кажучи, все пов’язано з доходом. Я навчився цього в Ешана, який має свою релігію — радше культ — за межами Варанасі в Індії. Він був чудовою людиною. Він розповідав про мир, гармонію і доброчинність. Він був таким харизматичним. Підлітки зліталися до нього звідусіль і віддавали його храму всі свої земні надбання. Вони жили в наметах на пустищі, яке добре охоронялося. Інколи батьки хотіли забрати своїх дітей. Великий Ешан міг піти назустріч. Він не просив багато — ніколи не був дуже жадібним, як він казав, — але якщо він міг отримати від батьків більше, ніж заробляють його діти працею чи жебракуванням, він брав гроші. Я такий самий. Якщо один з моїх працівників найбільше заробляє сексом, то це його робота. Якщо ж працівник управний у грабунку, що намагався зробити з вами наш друг Ґарт, то ми його ставимо на ту ділянку.