Отакий він, цей Уїн.
— То що ви можете мені розповісти? — повторив питання Майрон.
— Згідно з прогнозом погоди, у Лондоні очікуються періодичні дощі, — відповіла Мі.
— Боже, треба ж таке. Я мав на увазі, що ви можете розповісти про Уїна?
— Гарне запитання. Що може розповісти Мі, — сказала вона, тицяючи собі у груди пальцем, — про Уїна?
— Не починайте.
— Зараз саме йде пряма трансляція матчу «Нікс». Хочете подивитися? — усміхнулася стюардеса.
— Я більше не дивлюся баскетбольні матчі.
Співчутливий погляд Мі викликав у нього бажання відвернутися.
— Я бачила ваш спортивний документальний фільм на каналі «І-Ес-Пі-Ен», — сказала вона.
— Саме тому й не дивлюся, — відказав Майрон.
Вона кивнула, але не повірила.
— Якщо вас не цікавить гра, — запропонувала Мі, — перегляньте відео.
— Що за відео?
— Уїн дав розпорядження показати вам це відео.
— Це ж не… е-е…
Уїн любив знімати на відео свої… м-м… «плотські» побачення і переглядати їх під час медитацій.
Мі похитала головою.
— Ті відео для приватного перегляду, містере Болітар. Вам це відомо. Це частина документа про відмову, який ми підписуємо.
— Документа про відмову? — Майрон підніс руку до того, як вона відповіла. — Забудьте. Мені не треба цього знати.
— Ось, — Мі простягнула йому пульт. — Ви впевнені, що наразі нічого не бажаєте?
— Зовсім нічого, дякую.
Майрон обернувся до прикріпленого до стіни телевізора й увімкнув його. Йому навіть здалося, що зараз на екрані з’явиться Уїн з повідомленням на кшталт «Місія нездійсненна», але ні! Це було одне з тих кримінальних телевізійних реаліті-шоу, які часто показують по кабельному телебаченню. То було якесь ретроспективне шоу про викрадення хлопців, з моменту якого минуло десять років.
Майрон влаштувався зручніше і дивився. Це добряче освіжило його пам’ять. Коротко кажучи, суть справи була ось у чому:
Десять років тому шестирічний Патрік Мур грався в маєтку свого однокласника Ріса Болдвіна у фешенебельному — за словами ЗМІ — передмісті Алпайна, штат Нью-Джерсі, неподалік острова Мангеттен. Чому фешенебельному? Бо в цьому віддаленому кварталі Алпайна середня ціна за будинок перевищувала чотири мільйони доларів.
За хлопчиками наглядала Вада Лінна, вісімнадцятирічна няня з Фінляндії. Коли Ненсі Мур, мати Патріка, прийшла по дитину, ніхто не відчинив двері. Це її не схвилювало. Ненсі Мур вирішила, що та дівчина, Вада, повела хлопчиків гуляти, на морозиво абощо.
Ненсі Мур повернулася за дві години, постукала у двері. Знову ніхто не відчинив. Дещо збентежена, вона телефонувала Брук, матері Ріса. Та зателефонувала Ваді на мобільний, але дзвінок був одразу переадресований на голосову пошту.
Брук Локвуд Болдвін, двоюрідна сестра Уїна, одразу ж помчала додому. Вона відчинила двері, й обидві жінки загукали. Спершу відповіді не було, а потім вони почули шум, який долинав з підвалу, перебудованого у велику ігрову кімнату для малих дітей.
Саме там вони і знайшли Ваду припнутою до стільця з кляпом у роті. Юна нянька перекинула лампу, щоби привернути їхню увагу. Вона була налякана, але неушкоджена.
Ні Патріка, ні Ріса ніде не було.
За словами Вади, вона саме готувала хлопцям ланч на кухні, коли крізь розсувні скляні двері увірвалися двоє озброєних чоловіків у лижних масках та чорних светрах-водолазках.
Вони затягли Ваду до підвалу і зв’язали.
Ненсі та Брук негайно ж викликали поліцію. Обох батьків, Гантера Мура, лікаря-терапевта, й Чіка Болдвіна, менеджера гедж-фонду, викликали з роботи. За кілька годин ніхто не вийшов на зв’язок, не було нічого — ні доказів, ні зачіпок. А тоді на робочу електронну пошту Чіка Болдвіна надійшов анонімний лист із вимогою викупу. Повідомлення починалося попередженням: якщо вони хочуть побачити дітей живими, жодних контактів з компетентними органами.
Та було вже запізно.
У листі вимагали, щоб сім’ї підготували два мільйони доларів — «по одному за дитину». Подальші інструкції мали надійти пізніше. Родини зібрали гроші й чекали. Через три пекельні дні викрадачі нарешті написали знову. Лист був адресований Чіку Болдвіну, і лише він мав поїхати до парку Оверпек і залишити гроші у зазначеному місці біля причалу.
Чік Болдвін виконав усе, як йому наказали.
Звісно, ФБР стежило за всіма входами і виходами з парку. Вони навіть кинули в сумку GPS-приймач, хоча тоді ця технологія не була такою розвинутою, як сьогодні.
До цього моменту поліції добре вдавалося приховувати викрадення. Жодні ЗМІ про це не довідалися. ФБР наполягло, щоб друзям і родичам, зокрема й Уїну, нічого не розповідали. Це навіть тримали в таємниці від інших дітей Болдвінів і Мурів.
Чік Болдвін кинув сумку з грошима і поїхав геть. Минула година. Дві. Під час третьої години чекання хтось підібрав сумку, але виявилося, що то був якийсь «добрий самарянин», котрий пробігав повз і вирішив віднести сумку до бюро знахідок.
Ніхто інший по гроші так і не прийшов.
Обидві сім’ї зібралися біля комп’ютера Чіка Болдвіна в очікуванні наступного листа. Тим часом ФБР розглядало кілька версій. По-перше, вони «відпрацювали» всі зв’язки Вади Лінни, молодої няні, але нічого не знайшли. Вона жила в країні лише два місяці і майже не розмовляла англійською. У неї був тільки один друг. Вони проглянули її електронні листи, смс-повідомлення, історію Інтернет-пошуку — нічого підозрілого.
ФБР також ретельно перевірило всіх чотирьох батьків. Найдовше вони займалися батьком Ріса, Чіком Болдвіном, адже саме йому приходили листи про викуп. Та попри це все, сам Чік виявився доволі неприємною персоною. На його рахунку були дві справи про інсайдерську торгівлю та судовий позов про привласнення чужих грошей. Дехто навіть стверджував, що він використовував схему Понці[3]. Клієнти, серед яких траплялись і впливові люди, були дуже невдоволені.
Проте хіба настільки невдоволені, щоби вчинити таке?
Усе, що їм залишалося, це чекати на повідомлення від викрадачів. Минув іще один день. Два дні. Три, чотири. Тиша. Минув тиждень.
Потім місяць. Рік.
Десять років.
Нічого. Жодних слідів хлопців.
До сьогодні.
Коли на екрані з’явилися титри, Майрон відкинувся на спинку крісла. Зайшла Мі й глипнула на нього.
— Напевно, тепер я таки вип’ю вашого коньяку, — сказав він.
— Уже несу.
— Сідайте, Мі, — сказав Майрон, коли вона повернулася.
— Не думаю, що варто.
— Коли ви востаннє бачили Уїна?
— Мені платять за вміння мовчати.
Майрон ледве стримався, щоб не сказати щось уїдливе.
— Ходять плітки про Уїна, — сказав Майрон. — Я хвилювався.
— Ви не довіряєте йому? — запитала Мі, схиливши голову.
— Я б довірив йому своє життя.
— То поважайте його приватне життя.
— Я це й робив цілий рік.
— Тож зачекайте ще кілька годин.
Звісно, вона мала рацію.
— Ви скучили за ним, — сказала Мі.
— Певна річ.
— Ви знаєте, він любить вас.
Майрон не відповів.
— Вам треба поспати.
І тут вона мала рацію. Він заплющив очі, але знав, що не зможе заснути. Нещодавно один близький друг переконав Майрона спробувати трансцендентальну медитацію. Хоча він досі не міг з упевненістю твердити, що вповні підсів на цю практику, вона була простою й легкою, та ідеальною для тих моментів, коли сон ніяк до нього не йшов. Він запустив на телефоні додаток «Таймер для Медитації» — так, він справді завантажив собі таке на телефон, тобто встановив його на двадцять хвилин, заплющив очі й занурився у думки.
Люди вважають, що медитація очищує розум. Це дурниці. Розум не можна очистити. Що сильніше ви намагаєтесь уникати думки про щось, то більше будете про це думати. Якщо ви дійсно хочете розслабитися, вам слід впустити ці думки в себе. Ви вчитеся спостерігати за ними, а не судити чи реагувати. Саме це зараз і робив Майрон.
Він думав про те, що знову побачить Уїна, про Есперансу та Велику Сінді, про батьків, які зараз у Флориді. Він думав про свого брата Бреда й племінника Міккі, про зміни в їхньому житті. Він думав про Терезу, яка нарешті повернулась у його життя, про їхнє майбутнє одруження, про початок нового життя з нею, про випадковий реальний шанс бути щасливим.