— Якби Бог робив сендвіч… — схвально кивнув батько, подивившись на тарілку.
— Це має бути гаслом «Еппесу», — погодився Майрон.
Вони доїли, розрахувались і поїхали до середньої школи саме тоді, коли юнацька баскетбольна команда вибігла на розминку. Міккі був у центрі юрби. Команда-господар грала зі своїм найбільшим суперником — «Міллберн-Гай».
— Пам’ятаєш свою гру проти них у середніх класах? — запитав батько.
— О, так, — усміхнувся Майрон. Команда Майрона мала на одне очко більше, залишалося дві секунди, і «Міллберн» могли перемогти за допомогою легкого швидкого прориву й кидка з-під кільця. Гравець «Міллберна» побіг, готовий зробити переможний кидок, коли Майрон, який стежив за грою, якось стрибнув на хлопця і притис м’яч до баскетбольного щита. Гравці «Міллберна» загорлали про перешкоджання влучанню м’яча — важко сказати, було воно чи ні, — але суддя не взяв цього до уваги. Досі, якщо Майрон натикався на якогось гравця «Міллберна», хто грав у тій грі, вони все ще по-доброму скаржилися на хибне рішення судді.
Ех, баскетбол.
У залі зібралося достатньо вболівальників для здорового суперництва. Дехто вказував на Майрона й шепотів, коли він проходив повз. Ласкаво просимо до Місцевої Знаменитості Молодшої Ліги. Кілька людей підійшли й привіталися — старі вчителі, колишні сусіди, ті, хто й досі приходить на ігри, хоча їхні діти більше не грають.
Міккі, який стояв майже біля штрафної лінії, помітив їх і швиденько помахав рукою. Батько, а для Міккі дідусь, помахав у відповідь. Батько почав підійматися на трибуни. Він завжди сідав на задній ряд. Він не хотів бути в центрі уваги. Батько ніколи не верещав, не вигукував, не давав порад, не сварив суддів, ніколи не стогнав і не скаржився. Він міг плескати в долоні. Коли він дійсно був захоплений великою грою, коли Майрон забивав гол, він міг сказати «Гарна передача, Бобе» або щось таке, уникаючи похвали. Батько ніколи не вболівав за власного сина. Цього просто не було.
— Якщо я повинен уболівати за тебе, щоб знати, що пишаюся тобою, — сказав якось батько Майронові, — тоді я щось роблю неправильно.
Ніколи не проминаючи моменту ностальгії, Майрон подумки повернувся до тих давніх днів, коли він сам так розминався на полі й дивився, як батько переступає по дві сходинки за раз до дешевих місць на трибунах. Але, звісно, не сьогодні. Сьогодні батькові кроки були більш нерішучі й повільні. Він часто зупинявся. Він кривився, його дихання збивалося. Майрон простягнув руку, щоб допомогти, але батько відкинув її.
— Я чудово себе почуваю, — сказав він. — Це просто коліно.
Але батько не мав чудового вигляду.
— Гаразд, тату.
Вони сіли на верхньому ряду. Лише вони двоє.
— Мені подобається тут, — сказав батько.
Майрон кивнув.
— Майроне!
— Що?
— Зі мною все гаразд.
— Я знаю.
— Ми з мамою старіємо, ось і все.
«У цьому й проблема», — хотів сказати Майрон. Він розумів: усьому свій час, поворот, поворот, поворот, Земля обертається, життєві цикли — але це не означало, що йому це мало подобатися.
Пролунав свисток. Гравці перестали розминатися й рушили до лавиць. Хлопець із мікрофоном почав, як і мусить починатися кожен баскетбольний матч у середній школі Нью-Джерсі, зачитувати правила спортивної етики штату:
— Не допускаються негативні твердження чи дії між гравцями й тренерами команд-суперників. Це включає глузування, цькування, критику суперників, принизливі дошкульні коментарі чи дії, які висміюють або бентежать їх. Будь-які усні, письмові чи фізичні провокації щодо раси, статі, етнічної приналежності, недієздатності, сексуальної орієнтації й релігії неприпустимі та можуть призвести до видалення порушника з поля і покарання для вашої команди. Якщо такі коментарі пролунають, покарання буде призначено негайно. Нас проінструктували не давати попереджень. Вашою відповідальністю є нагадати своїй команді про ці правила.
— Необхідне зло, — промовив батько. Тоді додав, показавши на місце, де сиділи татусі, — це не зупинить отих придурків.
Недовге перебування Міккі в середній школі минало не без суперечок. Він повернувся до команди, хоча кілька тижнів тому це не видавалося можливим, проте ще залишилися неприємні відчуття. Серед цих крикливих татусів Майрон побачив свого давнього ворога і колишнього товариша по команді Едді Тейлора, який тепер був начальником місцевої поліції. Тейлор іще не бачив Майрона, але суворо зиркав на Міккі.
Майронові це не подобалося.
Майрон не зводив очей з начальника, доки той нарешті не відчув його погляд. Він обернувся й глянув у бік Майрона. Двоє чоловіків дивились один на одного секунду чи дві.
Якщо маєш проблеми, дивися на мене, намагався сказати поглядом Майрон, не на мого племінника.
— Ігноруй його. Едді завжди був, як зараз кажуть, дурило вбитий.
— Дурило вбитий? — розсміявся Майрон.
— Так.
— Хто тебе цього навчив?
— Ема, — сказав батько. — Вона мені подобається, а тобі?
— Дуже, — погодився Майрон.
— Це правда? — запитав батько.
— Що?
— Що мати Еми — Анжеліка Ваятт?
Це мало бути таємницею. Анжеліка Ваятт була однією з найпопулярніших акторок світу. Щоб захистити свою єдину дитину та власну приватність, вона переїхала у великий маєток на пагорбі тут, у Нью-Джерсі.
— Правда.
— І ти знаєш її?
— Трохи, — кивнув Майрон.
— Хто її батько?
— Не знаю.
Батько витяг шию.
— Я здивований, що Ема не прийшла.
Гра почалася, й вони відкинулася на сидіння. Майронові подобалася кожна секунда гри. Сидіти з батьком у залі, дивитись, як його небіж переважав у грі, яку Майрон так любив, — простота, банальність і щастя. Більше не було страждань. Звісно, він сумував за грою, але його час давно минув, і, Господи, йому таки подобалося стежити, як його юний племінник тішиться з такого досвіду.
Це змусило Майрона трохи просльозитися.
Тієї миті, коли Міккі зробив кидок у стрибку з поворотом, батько похитав головою і сказав:
— Він дійсно чудово грає.
— Так.
— Він грає як ти.
— Краще.
Батько замислився і сказав:
— Різні покоління. Він може не зайти так далеко, як ти.
— Гм, — буркнув Майрон, — чому ти так кажеш?
— Як би це пояснити, — почав батько. — Для тебе баскетбол був усім.
— Міккі теж віддається цій справі.
— Без питань. Але це не все. Є відмінність. Дозволь запитати.
— Гаразд.
— Коли озираєшся назад на свій дух суперництва, про що ти думаєш?
Міккі перехопив м’яч. Натовп схвально загув. Майрон не зміг не всміхнутися.
— Гадаю, я був трохи скаженим.
— Це було важливо для тебе.
— Сміховинно важливо, — погодився Майрон.
— Занадто важливо? — підняв брову батько.
— Мабуть, так.
— Утім, це одне з того, що вирізняло тебе з-поміж інших талановитих гравців. Те… «бажання» — занадто м’яке слово. Та потреба перемагати. Та цілеспрямована зосередженість. Саме це робило тебе найкращим.
Уїн часто казав щось таке, коли Майрон грав у Дюкському університеті: «Коли ти змагаєшся, ти несповна розуму…»
— Але тепер, — вів далі батько, — маєш перспективу. Ти пережив біди й радощі, які навчили тебе, що в житті є важливіші речі, ніж баскетбол. А Міккі — зрозумій правильно — Міккі випало дуже рано подорослішати. Він уже страждав більше, ніж треба.
— У нього вже є перспектива, — кивнув Майрон.
— Саме так.
Залунав свисток, закінчилася перша чверть. Команда Міккі була попереду на шість очок.
— Хто знає, — сказав Майрон. — Може, його мудрість зробить із нього кращого гравця. Може, така перспектива — це так само добре, як і цілеспрямована зосередженість.
Батькові це сподобалося.
— Можливо, ти маєш рацію.
Вони дивились, як товариші по команді Міккі, як заведено перед початком гри, на мить збилися в купу, склавши руки разом, а тоді розбіглись і вивели м’яч за межі поля, щоб розпочати другу чверть.