— Я ненавиджу спортивні метафори, — зізнався батько, — але є одна важлива річ, якої ви обидва навчилися на майданчику і яку робите в житті.
— Що?
Батько кивнув на поле. Міккі пробіг по доріжці, відвернув увагу захисника, передав м’яч товаришу по команді, який легко забив гол.
— Ви робите кращими тих, хто вас оточує.
Майрон нічого не сказав. На обличчі племінника блукав вираз, який Майрон добре знав. У перебуванні на майданчику була якась гармонія, тиша перед штормом, чистота, зосередження, можливість уповільнити час. Тоді Майрон побачив, як Міккі кинув погляд уліво. Він на мить зупинився. Майрон простежив за поглядом Міккі, воліючи побачити, що викликало таку реакцію. До зали зайшла Ема.
Вона примружилася та оглянула трибуни. Майрон їй помахав. Ема кивнула, що побачила його, і рушила до нього. Майрон піднявся й зустрів її на півдорозі.
— Що трапилося? — запитав він.
— Це стосується Патріка, — сказала Ема. — Вам краще піти зі мною.
Ема не відвела його далеко, тільки до кабінету завідувача господарської частини в головній будівлі середньої школи. Вона відчинила двері та притримала їх для нього. Майрон зайшов усередину й упізнав хлопця за столом.
— Добридень, містере Болітар!
Вони називали цього хлопця Ложкою. Це прізвисько дав йому Міккі, хоча Майрон і не знав його походження. Батько Ложки був завгоспом школи, що пояснювало, чому Ложка мав доступ сюди. Кабінет був маленький, охайний і переповнений ідеально підрізаними вазонами.
— Я казав, щоб ти називав мене Майроном.
Хлопець повернувся на стільці так, аби бачити Майрона. Ложка не носив кишенькового захисного чохла для ручок, але мав такий вигляд, що точно мав би носити його. Одним пальцем він поправив на носі свої круглі, як у Гаррі Поттера, окуляри.
Ложка криво посміхнувся Майронові.
— Знаєте ті наклейки, які в супермаркетах ліплять на фрукти?
— Не зараз, Ложко, — зітхнула Ема.
— Звісно, знаю, — сказав Майрон.
— Ви відриваєте їх від фрукта перед тим, як його з’їсти?
— Відриваю.
— А ви знали, — вів далі Ложка, — що ці наліпки їстівні?
— Не знав.
— Можете не відривати їх, якщо не хочете. Навіть клей харчовий.
— Гарна новина. Саме тому я тут?
— Авжеж, ні, — відповів Ложка. — Ви тут, позаяк я гадаю, що Патрік Мур збирається вийти з будинку.
— Чому ти так вирішив? — я підійшов до столу.
— Він щойно закінчив спілкуватися з кимось по «Скайпу» на своєму ноутбуці, — Ложка відкинувся на стільці. — А чи знаєте ви, Майроне, що головний офіс «Скайпу» розташовано в Люксембурзі?
Ема закотила очі.
— З ким спілкувався по «Скайпу» Патрік? — запитав Майрон.
— Цього я не можу сказати.
— Про що вони говорили?
— Цього я теж не можу сказати. Клавіатурний шпигун, установлений моєю чарівною спільницею, — він показав на Ему, з виразу обличчя якої було зрозуміло, що їй кортіло дати йому копняка, — працює лише так. Він записує — або реєструє, якщо вам так подобається — клавіші, які натискають на клавіатурі. Тому я можу бачити, що Патрік Мур заходить у «Скайп». Звісно не можу бачити, про що вони балакали.
— То чому ти гадаєш, що він має піти з дому? — запитав Майрон.
— Звичайний висновок, мій друже. Одразу ж після виходу зі «Скайпу» Патрік Мур — чи хто послуговувався його комп’ютером — відвідав сайт громадського транспорту Нью-Джерсі. З того, що мені вдалося з’ясувати, він шукав автобус до Нью-Йорка.
— Скільки часу тому це було? — глянув на годинник Майрон.
Ложка зиркнув на складний годинник на зап’ястку.
— Чотирнадцять хвилин й одинадцять, дванадцять, тринадцять секунд тому.
Розділ 27
З причин, які Майрон ніколи не міг збагнути, Велика Сінді була дивовижно вправна у стеженні за людьми. Можливо, через те що вона була помітною, так впадала в око, так вирізнялася в будь-якому місці, на неї ніколи насправді не звертали увагу і не підозрювали, що жінка в облиплому пурпуровому костюмі Бетґерл могла би стежити за кимось. Її костюм, трохи більша копія того, який Івонн Крейґ одягала в старому серіалі «Бетмен», прилягав так щільно, що його можна було сплутати з оболонкою від ковбаси.
Однак, сьогодні її вбрання певним чином зливалося з оточенням. Майрон помітив Велику Сінді, тільки-но вийшов на Таймс-сквер. Подумайте про всі стереотипи щодо Таймс-сквер, змішайте їх разом, накладіть стереотип на стереотип, щось про живі хвилі юрби, рух, велетенські рекламні щити, екрани з рухомим зображенням та неонове освітлення. Тоді візьміть усе, що ви уявили, і піднесіть до десятого степеня.
Ласкаво просимо на Таймс-сквер.
Таймс-сквер — це образа для всіх відчуттів, що якимось чином передбачає не лише запах, а й смак. Усе рухається й крутиться, і кортить дати всій площі величезну пігулку заспокійливого.
Там, поруч із Людиною-павуком, Елмо, Міккі Маусом, Баззом Лайтером та Олафом із «Крижаного серця», стояла Велика Сінді при повному параді. Туристи ставали в чергу, щоби сфотографуватися з Бетґерл.
— Вони обожнюють мене, містере Болітар! — вигукнула Велика Сінді.
— А хто не обожнює?
Велика Сінді захихотіла й почала так викаблучуватися, що Мадонна в часи зйомок для «Воґ» зашарілася б. Сфотографувавшись, турист із Азії запропонував їй готівку, але Велика Сінді відмовилась.
— О, я не можу, добродію.
— Ви впевнені? — запитав турист.
— Це доброчинність, — вона нахилилася до нього ближче. — Якби я хотіла, щоб мені платили за те, що я в цьому костюмі, я й досі працювала б повією.
Турист поспішив геть.
— Я пожартувала, містере Болітар, — глянула на Майрона Велика Сінді.
— Знаю.
— Я ніколи не була проституткою.
— Гарна новина.
— Однак я заробляла непогані грошенята, коли вдягала цей костюм, танцюючи на пілоні.
— Еге ж, — мовив Майрон, не бажаючи повертатися до цього спогаду.
— У «Шкірі та Мереживі», пам’ятаєте?
— О так, пам’ятаю.
— І так, часом все заходило надто далеко, коли мене наймали для танцю на колінах, якщо ви розумієте натяк.
— Натяк зрозумілий, — швидко відповів Майрон. — Тож… е-е… де Патрік? Можете надати нову інформацію?
— Молодий Патрік крадькома вислизнув із будинку дві години тому, — сказала Велика Сінді. — Він пройшов десь милю до міста й сів на автобус 487. Я перевірила. Остання зупинка 487-го автобуса — Портове управління в Нью- Йорку. Я поїхала автомобілем і прибула раніше за той автобус. Я зачекала, доки він вийде, й рушила за ним сюди.
— Куди «сюди»? — запитав Майрон.
— Не обертайтеся різко, тому що буде занадто очевидно.
— Гаразд.
— Патрік стоїть позаду вас між Музеєм воскових фігур мадам Тюссо і Музеєм Ріплі «Вірте чи ні!»
Майрон зачекав, а потім запитав:
— Я можу тепер подивитися?
— Оберніться повільно.
Майрон так і зробив. Патрік стояв на 42-ій вулиці в низько натягнутій на очі бейсболці. Його плечі були згорблені так, ніби він намагався зникнути.
— Він з кимось розмовляв?
— Ні, — відповіла Велика Сінді. — Містере Болітар!
— Що?
— Ви нічого не маєте проти, якщо я позуватиму для фотографій, поки ми чекаємо? Публіка вимагає.
— Давай!
Майрон стежив за Патріком, але водночас не міг не дивитись, як Велика Сінді працює на публіці. За півхвилини після її повернення, черга на фотографію з нею була така довга, що Голий Ковбой дивився на неї скоса. Вона глипнула на Майрона. Той підняв великий палець угору.
Ось проста і жахлива правда: було складно щось побачити за розмірами Великої Сінді. Ми як суспільство маємо безліч упереджень, але небагатьох співгромадян ми ганьбимо й засуджуємо менш поблажливо, ніж тих, кого прийнято називати «крупними» жінками. Велика Сінді все це знала. Якось вона так пояснила свій, мовити б, товариський спосіб життя: «Краще я бачитиму на їхніх обличчях шок, а не жалість, містере Болітар. І краще, щоб мене бачили зухвалою й нахабною, а не сором’язливою чи наляканою».