На колінах — рушниця.
— Привіт, Гантере, — сказав Майрон.
Уїн відступив трохи вбік від Майрона. Майрон зрозумів це. Ніколи не ставте дві мішені надто близько.
Гантер йому осміхнувся. Це була усмішка дуже п’яного чоловіка.
— Привіт, Майроне, — в очі йому світило сонце, тому Гантер затулив обличчя рукою. — Це ти, Уїне?
— Так, — відповів Уїн.
— Ти повернувся?
— Ні.
— Га?
— Жартую, — сказав Уїн.
— О, — регіт Гантера розітнув тишу. Майрон ледь не підстрибнув від того звуку. — Гарний жарт, Уїне.
Уїн поглянув на Майрона. У погляді читалося, що їм нічого боятися. Гантер ніяк не зміг би дотягтися до своєї рушниці й націлитися до того, як Уїн, завжди озброєний, вирубив би його. Вони підійшли ближче.
— Погляньте на це, — сказав Гантер благоговійно, показуючи на краєвид, що відкривався позаду них.
Майрон поглянув. Уїн ні.
— Неймовірно, правда? — спитав Гантер.
— Таке місце, — похитав він головою від подиву, — ніби Бог сам розмалював це полотно.
— Якщо подумати, — сказав Уїн, — він це й зробив.
— Ого, — мовив Гантер, як під кайфом. Майрон замислився, чи не вживав він іще якихось речовин, окрім алкоголю. — Це ж правда.
— Де Патрік? — запитав Майрон.
— Не знаю.
— Він усередині? — Майрон вказав на будинок позаду нього.
— Ні.
— А Ненсі?
— Теж ні, — похитав головою Гантер.
— Ми можемо ввійти?
Гантер і далі хитав головою.
— Нема чого, там — нікого. Такий красивий день треба цінувати. В нас є кілька стільців, якщо ви хочете присісти і насолоджуватися краєвидом зі мною.
Майрон прийняв пропозицію. Цей стілець теж був розвернутий до озера, тому Майрон і Гантер сіли поруч, дивлячись на пейзаж, а не один на одного. Уїн залишився стояти.
— Нам справді треба знайти Патріка, — сказав Майрон.
— Ви телефонували Ненсі?
— Вона не відповідає. Де вони?
У Гантера на колінах досі була рушниця. Його рука повільно ковзала до спускового гачка, майже непомітно.
— Йому потрібен час, Майроне. Уявляєш, якими були його останні десять років?
— Уявляєш, — сказав Уїн, — який зараз рік у Ріса?
Гантер здригнувся, почувши це, й заплющив очі. Майрон хотів був схопити рушницю, але Уїн заперечив. Він мав рацію. Рушниця не була загрозою. Не тоді, коли поруч Уїн. Якщо вони висмикнуть її, Гантер замовкне, вибире оборонну позицію. Залишмо йому його засіб безпеки.
— Ви зустрічалися з Лайонелом, — промовив Гантер, — тобто лікарем Стентоном. Він каже: якщо ви хочете, щоб Патрік відкрився, йому слід дати час. Ми хочемо, щоб у нього було спокійне й тихе життя.
— Це тому Ненсі вивозить його звідси?
Він легенько усміхнувся.
— Це місце завжди було моєю втіхою. Я вже третє покоління тут. Мій дідусь навчив батька, як на цьому озері вудити на муху. Мій батько навчив мене. Коли Патрік був малим, я навчив його. Ми ловили сонячного окуня і форель, і…
Його голос затих.
Уїн кинув на Майрона порожній погляд і вдав, що грає на невидимій скрипці.
— Я розумію, як тобі складно, — спробував почати розмову Майрон.
— Мені не потрібне співчуття.
— Авжеж, ні.
— Ніби… — Гантер увесь цей час не відводив погляду від озера, не глянув ні на Майрона, ні на Уїна. — Ніби я проживав два життя. Я був однією людиною — нормальною, звичайною людиною, справді — до того дня. А тоді — гульк! — і я став кимось геть іншим. Неначе ми всі пройшли крізь якийсь науково-фантастичний портал і опинилися в іншому світі.
— Все змінилося, — сказав Майрон, намагаючись заохотити його.
— Так.
— Ти розлучився.
— Правильно, — Гантер навпомацки знайшов пляшку, втупившись у пейзаж. — Я не знаю. Це могло трапитися в будь-якому разі. Але так, ми з Ненсі порвали. Постійна згадка про те, що сталося, жахіття, ще й ця людина, твій партнер по життю, вона щодня там, перед твоїми очима, штурхає твою пам’ять, розумієш, про що я?
— Розумію.
— Це все так почало тиснути. Тобто якби не було якихось тріщин, з котрих це все почалося, можна було б пережити. Та я не міг упоратися з цим. Тому я втік. Певний час жив за кордоном. Але я не міг жити далі. Жах, образи… Я почав пити. Багато. Згодом я ходив до спілки анонімних алкоголіків, мені ненадовго покращало, відтак почав пити знову, приходив до тями. І все так повторювалося. Намилюй, змивай, повтори.
— Угадайте, на якому я зараз етапі? — підняв пляшку Гантер.
Запала тиша. Її порушив Майрон.
— Ти знав про листування між твоєю дружиною та Чіком Болдвіном?
— Коли? — м’язи його обличчя напружилися.
«Цікава відповідь», — подумав Майрон. Він глянув на Уїна. Уїнові це теж здалося цікавим.
— Це важливо?
— Ні, — відповів Гантер. — Не знаю, байдуже. І вона не моя дружина.
Майрон повернувся до нього.
— Я говорю про той час. До того як зник твій син, між Ненсі та Чіком ледь не почався роман. Може, й був, не знаю.
Гантер міцніше стис зброю. Він і досі дивився вдалину, але навіть якби цей краєвид хоч на йоту заспокоював, про це годі було дізнатися з виразу його обличчя.
— Хіба не однаково?
— Ти знав?
— Ні.
Він відповів занадто швидко. Майрон знову подивився на Уїна.
— Я знайшов Гладкого Ґанді, — сказав Уїн.
Це привернуло увагу Гантера.
— Він у в’язниці?
— Ні.
— Не розумію.
— Він повідомив мені, що Ріс мертвий.
— О Господи, — мовив Гантер, але подив у його голосі здався нещирим. — Він його вбив?
— Ні. Він ніколи не зустрічав Ріса. Він сказав, це Патрік розповів йому, що Ріс мертвий.
— Що він розповів?
— Будь ласка, не змушуй мене повторювати, — ледь придушив зітхання Уїн.
Гантер похитав головою.
— Розберімося. Це навіжений злочинець, який вдарив ножем і ледь не вбив мого сина, — Гантер глянув на Уїна, перевів погляд на Майрона, тоді знов на Уїна, — ви йому вірите?
— Ми віримо, — сказав Уїн.
— Гантере, — почав був Майрон, — тобі не здається, що Патрік мусить розповісти правду Болдвінам?
— Авжеж. Авжеж, їм треба розповісти правду, — Гантер здавався приголомшеним. — Я спробую поговорити про це з Патріком якомога швидше. Побачимо, що він скаже.
— Гантере!
То був Уїн.
— Що?
— Я хотів би скористатися твоєю вбиральнею, перед тим як піти.
— Гадаєш, вони всередині? — всміхнувся йому Гантер.
— Я навіть не знаю, — відповів Уїн. — Так чи так, мені треба помочитися.
Лише Уїн міг вжити слово «помочитися» цілком природно в немедичному контексті.
— Сходи під дерево.
— Я не ходжу під дерева, Гантере.
— Гаразд.
Коли він почав підводитися, Уїн легко схопив рушницю, що дуже нагадувало старий вислів про дитину, в якої забрали цукерку; такого Майрон іще не бачив.
— У мене є ліцензія, — сказав Гантер. — Я можу стріляти в оленів на своїй території. Це все легально.
— Це буде нижче від гідності зазначити, що Гантер[10] ще й мисливець, — Уїн глянув на Майрона.
— Дуже низько, — погодився Майрон.
— Ги-ги.
Гантер покульгав до будинку.
— Ходімо, — сказав він. — Ти… е-е… помочишся й заберешся звідси.
Розділ 30
— Як пройшло твоє сечовипускання? — запитав Майрон, повернувшись у машину.
— Весело. Їх там не було. Він сам. Принаймні зараз.
Майрон знав, що це була гра Уїна з проханням про «сечовипускання».
— То чому він тримав рушницю?
— Можливо, полював. Це його територія. Він має право. Може, це те, до чого лежить його душа.
— Полювання?
— Так. Осьдечки, він сидить там такої гарної днини, насолоджується краєвидом, цмулить віскі — тоді повз проходить олень, і він стріляє в нього.
— Але ж і чудово він проводить вільний час.