— Джо, я сиджу тут з Уїном.
— Ого! Уїн повернувся?
— Будь ласка, скажи нам результати, — сказав Уїн.
— Дозвольте мені одразу перейти до цього, — сказав Джо Корлесс. І тоді він сповістив дещо, що здивувало Майрона: — Хлопчик — дійсно Патрік Мур.
Майрон подивився на Уїна. Брук зблідла.
— Ти впевнений?
— Зразки волосся, які ви надали, — жіночі. ДНК із зубної щітки належить чоловікові. Ці двоє людей — кровні брат і сестра.
— Стовідсотково?
— Без сумніву.
Подзвонили в двері. Уїн пішов відчиняти.
— Дякую, Джо, — сказав Майрон.
Він вимкнувся.
— Це Патрік, — сказала Брук. Вираз обличчя не змінився, але кутки губ затремтіли. — Це не самозванець. Це Патрік.
Майрон просто сидів.
— То навіщо повернулася Вада? Чому Патрік зустрічається з цією дівчиною Темрін?
— Усе навпаки, — сказав Майрон.
— Що ти маєш на увазі?
— Пол не видає себе за Патріка. Пол і є Патрік.
Перш ніж він зміг пояснити все далі, Уїн повернувся на кухню разом із Зоррою. Якщо Брук і здивувалася, побачивши на своїй кухні трансвестита, схожого на чоловіка, вона не подала знаку.
— У Зорри є новини щодо няньки, — повідомив Зорра.
— Вади? — підвелася Брук.
— Вона зараз називає себе Софією Лемпоу, — сказав він. — Учора вона прилетіла до Сполучених Штатів. Вона орендувала «Форд Фокус» в аеропорту Ньюарк.
— То як нам її знайти? — запитала Брук.
— Уже знайдено, красунечко, — відповів Зорра. — Всі орендовані автомобілі обладнані GPS-системами на випадок викрадення автомобіля. Або якщо ви перетинаєте кордон штату, щоб вони могли взяти з вас більше грошей. Отакі причини.
— І вони дозволили тобі відстежити його?
Зорра обіруч поправив свою перуку в стилі Вероніки Лейк і всміхнувся. Усі його зуби були в помаді.
— Зорра не вживав би слова «дозволити». А натомість — «гроші вашого двоюрідного брата». Вони дуже переконливі, — сказав він.
— То де Вада? — запитала Брук.
Зорра витяг свій мобільний телефон.
— Зорра відстежує її тут.
Він показав їм екран. На місці розташування автомобіля блимала синя цятка.
— Де це точно?
Зорра натиснув на іконку. Замість карти з’явилося зображення із супутника. Майрон ледь не вигукнув уголос. Синя цятка була оточена зеленим кольором. Там було озеро, яке навіть згори мало знайомий вигляд.
— Озеро Шармейн, — сказав Майрон. — Вада в будинку Гантера Мура.
Розділ 32
З кабінету п’ятого класу відкривався краєвид на дорогий і гарно укомплектований ігровий майданчик з гірками, гойдалками, фортами, піратськими кораблями, тунелями, трубами й драбинами. Роб Діксон привітав Майрона міцним рукостисканням і готовою усмішкою. На ньому був костюм брунатного кольору, як у заступника директора середньої школи, а його яскрава краватка в Майрона зазвичай асоціювалася з педіатрами, які докладали занадто багато зусиль. Волосся було зібране у хвостик, а обличчя чисто виголене.
— Вітаю, я Роб Діксон, — сказав він.
— Майрон Болітар.
У будинку Болдвінів вони вирішили, що Уїн поїде до хатини Гантера на озері Шармейн, а Майрон піде на зустріч із учителем п’ятого класу і залишиться в тому районі.
— Я теж піду, — мовила Брук. — Я знаю Ваду. Я можу допомогти.
Її тон не залишав шансів на суперечки.
— Будь ласка, — сказав Роб Діксон, — сідайте.
У класі були шкільні традиційні парти, з’єднані зі стільцями. Майрону довелося докласти зусиль, аби втиснутися за одну з них. Власне кабінет залишався незмінним. Звісно, навчальні плани змінюються, і Майрон припускав, що десь там були сховані ознаки сучасності, але ця класна кімната мала вигляд точнісінько такий, як і його кабінет у п’ятому класі. Уздовж горішньої частини дошки великими й малими літерами був написаний алфавіт. Стіна ліворуч була завішана різними учнівськими малюнками й проектами. Під знаком, де від руки було написано «Поточні події», кнопками були прикріплені вирізки з газет.
— О, вибачте, — похопився Роб Діксон.
— Перепрошую?
— Я дивився «Колізію» — а тепер запропонував вам сісти на стілець, який докучатиме вашому коліну.
— Все гаразд.
— Ні, будь ласка, візьміть мій стілець.
Майрон зморщився від болю і висунувся з-за парти.
— Може, ми просто постоїмо, якщо вас влаштує.
— Безумовно. Я в захваті від вашого дослідження. До речі, — і я не знаю, зацікавить це вас чи ні, — я вже двадцять один рік навчаю п’яті класи у цьому кабінеті.
— Овва! — сказав Майрон.
— Я люблю цей вік. Вони вже не маленькі діти, котрі не розуміють фундаментальні поняття; вони ще й не підлітки з усіма труднощами, які з собою приносить цей вік. П’ятий клас якраз на порозі. Це важливий перехідний рік.
— Містере Діксон.
— Будь ласка, називайте мене Роб.
— Робе, я впевнений, що ви прекрасний вчитель. На вигляд ви той класний молодий наставник, якого ми всі любили, хіба що ви старший і, мабуть, мудріший, але не зморений.
— Мені подобається, як ви це описали. Дякую, — усміхнувся Діксон.
— І вам дякую. Але може так статися, що привід, з якого я прийшов — то лише відмовка.
Учитель поклав руку на підборіддя.
— О!
— Я тут для того, щоб поговорити з вами про конкретну, трагічну подію.
Роб Діксон відступив на крок.
— Не розумію.
— Саме я врятував Патріка Мура, — сказав Майрон. — Але й досі намагаюся збагнути, що трапилося з Рісом Болдвіном.
Роб Діксон визирнув у вікно. Хлопчик років шести, припустив Майрон, підскочив до мотузки й почав на ній гойдатися. Його обличчя сяяло від радості. Майрон замислився, коли він востаннє бачив когось таким радісним.
— Чому ви прийшли до мене? — запитав Роб Діксон. — Жоден з них не вчився в мене. І я, мабуть, не вчив би їх. Розумієте, ми намагаємося стежити, щоби вчителі не навчали братів і сестер. Не те, що то було правило і таке інше. Просто директор вважає, що це погана ідея. Ви можете стикнутися з упередженням або, як мінімум, з минулим батьків. Тому навіть якби вони залишилися в школі, я, либонь, не навчав би жодного з хлопців.
— Утім, ви навчали Кларка Болдвіна і Франческу Мур.
— Звідки ви знаєте?
— Мені розповів Кларк.
— І що? — похитав головою Діксон. — Я дійсно в будь-якому випадку не повинен говорити про це. Я думав, що ви стали спортивним агентом. Так сказано в документальному фільмі. Після вашої травми ви вступили до Гарварда, на юридичний факультет, а потім відкрили власну агенцію.
— Це правда.
— То чому ви взялися за таке?
— Саме це я й роблю, — відказав Майрон.
— Але в документальному фільмі розповідали…
— У документальному фільмі не розповіли всю історію, — Майрон підступив до Роба. — Мені потрібна ваша допомога.
— Не розумію, яка.
— Ви пам’ятаєте той день?
— Я не можу з вами про це говорити.
— Чому?
— Це конфіденційна інформація.
— Робе, хлопця досі не знайшли.
— Я нічого про це не знаю. Ви ж не думаєте…
— Ні, нічого такого. Але прошу вас. Ви пам’ятаєте той день, коли зникли хлопці?
— Звичайно, — сказав Роб Діксон. — Таке ніколи не забувається.
Майрон міркував, що запитати далі, а потім вирішив одразу перейти до справи:
— Кларк і Франческа були тут?
Роб Діксон кілька разів кліпнув.
— Що?
— Того дня, коли зникли їхні брати, — вів далі Майрон, — Кларк і Франческа були у вас? Вони обоє були в школі? Вони пішли рано?
— Чому ви про це питаєте?
— Я намагаюся скласти докупи те, що трапилося.
— Через десять років?
— Будь ласка, — попросив Майрон. — Ви сказали, що пам’ятаєте той день. Ви сказали, що таке ніколи не забувається.
— Саме так.
— Тоді просто дайте відповідь на просте запитання. Франческа й Кларк були в класі?
Діксон розкрив рот, закрив, тоді спробував знову.