— Звісно, вони були. Чому їх не мало бути? Це був будень. Середа, до слова. — Діксон пройшов до задньої частини класу й зупинився біля парти в другому з кінця ряду. — Кларк Болдвін сидів ось тут. Він був у червоному светрі баскетбольної команди свого міста. Здається, він одягав цей светр двічі на тиждень того навчального року. Франческа Мур, — Діксон пройшов до передніх рядів, до парти в кінці. — Вона сиділа тут. На ній була жовта блузка. Це був улюблений колір Франчески. Жовтий. На кожному завданні вона малювала жовті ромашки.
Діксон зупинився й глянув на Майрона.
— Чому лишень ви про це запитуєте?
— Вони обоє були тут увесь день?
— Увесь день, — повторив він. — О другій тридцять мені зателефонувала місіс Болдвін.
— Брук Болдвін?
— Так.
— Вона сама вам зателефонувала?
— Так. Через головний офіс. Вона зателефонувала в кабінет директора і покликала мене до телефону. Вона сказала, що це терміново.
— Що вона сказала вам?
— Вона сповістила, що у них стався інцидент, особиста справа, і що поліціянт забере Франческу й Кларка. Вона запитала, чи можу я затримати дітей, поки вони не приїдуть. Я відповів: «Звичайно».
— Ви знали про викрадення?
— Ні, тоді ні, — похитав Роб головою. — Я досі не збагну, чому ви тут, містере Болітар.
Майрон сам не знав. Він міг повторити йому ту саму пісню про незграбний пошук голки в копиці сіна, але не думав, що треба.
— Поліціянт під’їхав на службовому автомобілі?
— Ні, — сказав він. — То була жінка. Вона мала звичайний одяг і приїхала на машині без жодного маркування. Я не розумію, чим це допоможе.
— Розкажіть мені про Кларка й Франческу.
— Що саме?
— Ви знаєте, що зараз вони сусіди по кімнаті в університетському гуртожитку?
Діксон усміхнувся.
— Як мило.
— Вони були близькі в п’ятому класі?
— Звісно. Гадаю, їхній спільний досвід зблизив їх.
— А до викрадення?
Учитель замислився.
— Вони були просто однокласниками. Не думаю, що вони гуляли разом абощо. Хоча я справді радий, що вони мали одне одного, особливо радий за Франческу.
Особливо за Франческу.
Голко! Познайомся з моїм любим другом Копицею.
— Чому ви так говорите про Франческу? — запитав Майрон.
— У неї тоді якраз був складний період.
— Який складний період?
— Це дійсно неправильно, містере Болітар.
— Кличте мене Майроном.
— І все-таки це неправильно.
— Робе, вашій інформації десять років. Дівчинка-п’ятикласниця, яка мала складний період, тепер є студенткою коледжу.
— Діти довіряли мені.
— І я розумію чому. Ви добрий. Ви дбайливий. Ви хочете для них найкращого. Коли я був дитиною, в мене були чудові вчителі в початкових класах. Я всіх їх пам’ятаю. Вчителів середніх чи старших класів — не дуже. Проте хороші вчителі початкових класів… Вони залишаються в нашому серці назавжди.
— Чого ви домагаєтеся?
— Я не хочу, щоб ви зрадили довіру. Але того дня щось справді пішло не так. Ні, не очевидне. Ми знаємо, що два хлопчики зникли. Але дещо інше. Щось велике. Дещо, про що нам треба знати, якщо ми хочемо дізнатися правду. Тому, будь ласка, я прошу вас довіряти мені. Чому у Франчески був складний період?
Робові Діксону знадобилося кілька секунд на те, щоб прийняти рішення.
— Її батьки… — урешті-решт сказав він.
— Що з ними?
— Це у них був складний період.
Він замовк.
— Ви можете сказати конкретніше?
Роб Діксон знову визирнув у вікно.
— Її батько знайшов якісь повідомлення на телефоні матері.
Майрон сів у машину і помчав до студмістечка Колумбійського університету. Він узяв номер телефону Кларка, коли був там востаннє, і зараз набрав номер. Кларк відповів після третього гудка.
— Алло!
— Де Франческа? — запитав Майрон.
— Ми сидимо на подвір’ї.
— Залишайтеся на місці. Не дозволяй їй піти.
— Чому, що трапилося?
— Просто сидіть там. Не рухайтеся.
На мосту Джорджа Вашингтона було багато машин. Майрон спробував зрізати по Джонс-Роуд. Це заощадило трохи часу. На Генрі Гадсон був затор, тому він поїхав униз по Ріверсайд-Драйв до 120-ої вулиці й припаркувався біля гідранта. Його машину міг забрати евакуатор, але він вирішив ризикнути. Він пробігся 120-ою вулицею і вниз по Бродвею і зайшов біля Гевемаєр-Голл.
Студенти витріщалися на старого з вигляду чоловіка, який біг через студмістечко. Він не зважав.
Коли він пробіг повз Бібліотеку Лоу з куполом і грецькими колонами, найвідомішу будівлю в кампусі, перед ним, як на долоні, розкинулося все студмістечко. Він спустився сходами, перестрибуючи по кілька сходинок, проминувши скульптуру сидячої Афіни, на покрите травою Саус-Філд-Іст.
Вони обоє були там, Франческа й Кларк, сиділи в зеленому дворі студмістечка «Ліги Плюща». Майрон знав: є обмаль таких місць, небагато моментів у житті, так само чистих, багатих, невинних і безпечних, як сидіння на зарослому травою університетському подвір’ї у студентські роки. Це було дійсністю чи примарою? Байдуже. Байдуже, що він збирався зруйнувати це все для двох молодих людей.
Зараз він був близький до істини.
Франческа підвела голову, коли Майрон уповільнився й зупинився. Кларк зіп’явся на ноги і спитав:
— Що такого важливого?
Майрон міркував над тим, чи попросити їх зайти всередину, перейти кудись, де більше приватності, але зараз вони сиділи надворі, нікого не було поруч, хто б міг підслухати, й не було часу бавитися, зволікати або полегшити ситуацію для неї.
Він сів навпроти Франчески, як вони колись казали «по-турецьки», але пам’ятав, як Міккі сказав йому, що, можливо, тепер це зветься «схрестивши ноги». Не треба бути майстром дедукції, щоб побачити, що Франческа була засмучена. Вона досі плакала. Її очі почервоніли й припухли.
— Вона не каже мені, що трапилося, — промовив Кларк.
Франческа міцно заплющила очі. Майрон знову глянув на Кларка.
— Можеш залишити нас на хвилину?
— Франческо! — Кларк звернувся до дівчини.
Із заплющеними очима вона кивнула, щоб він ішов.
— Я буду в кафе в Лернер-Голл, — сказав Кларк.
Кларк закинув свій рюкзак на праве плече і почовгав геть. Франческа нарешті розплющила очі. Коли він був досить далеко, Майрон сказав:
— Ти мусиш розказати мені правду.
— Я не можу, — вона похитала головою.
— Це ламає тебе. Це ламає твого брата. Я все одно дізнаюся. Тож дозволь мені допомогти. Ми досі можемо все виправити.
Дівчина саркастично пхинькнула й знову розплакалася. Студенти навколо поглянули на неї, занепокоївшись. Майрон намагався всміхнутися їм, але уявив, що це має такий вигляд, ніби старший чоловік розриває взаємини з молодою дівчиною, або, сподівався він, ніби вчитель розповідає студентові погані новини.
— Я щойно розмовляв з містером Діксоном, — почав Майрон.
— Що? — вона зніяковіло підвела на нього очі.
— Вашим учителем п’ятого класу.
— Я знаю, хто це, але навіщо?…
Франческа замовкла.
— Розкажи мені, що сталося, — попросив Майрон.
— Я не розумію. Що сказав містер Діксон?
— Він славний чоловік. Він не хотів підривати будь-чию довіру.
— Що він сказав? — повторила Франческа.
— Твої батьки мали проблеми в шлюбі, — відповів Майрон. — Ти говорила з ним про це.
Дівчина висмикнула із землі травинку. На її обличчі було ластовиння. «Господи, — подумав Майрон, — вона була така молода на вигляд». Він майже бачив її в тому класі, налякану п’ятикласницю, стурбовану тим, що весь її світ розвалюється.
— Франческо?
Вона глянула на нього.
— Твій батько знайшов повідомлення на телефоні твоєї мами, так?
Її обличчя зблідло.
— Франческо!
— Будь ласка, не кажіть Кларку.
— Я нікому не скажу.
— Я не знала, добре? Я не знала допоки… — вона похитала головою. — Кларк ніколи не пробачить мені.