Майрон посунувся так, що вони опинились обличчям до обличчя. З вікна гуртожитку заревіла музика. Пісня почалася з того, що вокаліст дав нам знати: колись йому було сім років. За кілька секунд йому було вже одинадцять.
«Так, — подумав Майрон, спостерігаючи за цією дівчиною, — я розумію».
— Розкажи мені, що сталося, Франческо. Будь ласка.
Вона не відповіла.
— Твій батько знайшов повідомлення, — повторив Майрон, намагаючись виманити з неї розповідь. — Ти була вдома, коли це сталося?
Вона похитала головою.
— Я прийшла через кілька хвилин.
Мовчання.
— Твій брат був удома?
— Ні. Він був у дитячій спортзалі. По понеділках він ходив туди на заняття.
— Гаразд, — сказав Майрон. — Отже, ти прийшла додому. Ти повернулася зі школи?
Франческа кивнула.
— Твої батьки билися?
Вона знову міцно заплющила очі.
— Я ніколи його таким не бачила.
— Тобто свого батька?
Вона знову кивнула.
— Вони були на кухні. Тато тримав щось у руці. Мені не видно було що. Він кричав на маму. Вона затулила вуха і нахилилася. Вони навіть не помітили, що я вдома.
Майрон намагався уявити сцену. Десятирічна Франческа відчиняє двері. Вона чує, як Гантер верещить на зіщулену Ненсі на кухні.
— Що ти зробила?
— Я заховалася, — сказала вона.
— Де?
— За диваном у вітальні.
— Гаразд. Що трапилося потім?
— Тато… Він ударив маму.
Їх оточувало життя студмістечка. Студенти сміялись і прогулювалися по території. Двоє хлопців без сорочок кидали фризбі. Гавкав собака.
— Мій тато не пив багато, тому що коли він міг хильнути зайвого, — Франческа знову заплющила очі, — це було жахливо. Я бачила його п’яним, мабуть, рази три або чотири. Все. Це завжди було погано. Але не настільки.
— То що сталося потім, Франческо?
— Мама називала його жахливими словами. Вона вибігла в гараж і сіла в свою машину. Тато…
Вона знову замовкла.
— Тато що?
— Тато побіг за нею, — сказала вона. Тепер вона говорила повільно, виважено. — Та перше ніж це зробити, він поклав те, що тримав у руці.
Їхні погляди зустрілися.
— Що він поклав? — запитав Майрон.
— Пістолет.
Майрон відчув, як по спині перебіг холод.
— Він вибіг за нею, а я встала. Вийшла з-за дивана.
Очі Франчески тепер були широко розплющені. Вона знову повернулася в той будинок.
— Я рушила до кухні. Пістолет лежав там. На кухонному столі. Я тремтіла, просто дивлячись на нього. Я не знала, що робити. Тато був такий сердитий. Він був п’яний. Я не могла просто залишити пістолет там.
— Що ти зробила, Франческо?
— Будь ласка, — попросила вона. — Я досі не знала. Ви мусите мені повірити. Вони брехали мені всі ці роки. Я не знала, поки Патрік не повернувся додому.
— Усе гаразд, — сказав Майрон. Він поклав руки їй на плечі. — Франческо, що ти зробила, коли побачила пістолет?
— Я злякалася, що тато скористається ним, — сльози котилися по її щоці. — Тож, я взяла його. Я сховала пістолет нагорі в своїй кімнаті.
— А потім? — запитав Майрон.
— Згодом Патрік його знайшов.
Розділ 33
Я перевіз Брук через міст Дінґменс-Феррі.
Зорра залишився. Я й сам із цим впораюсь. У нього є справи, до яких слід узятися.
Я зиркнув на свою двоюрідну сестру. Вона дивилася просто перед собою. Пам’ятаю сімейний відпочинок, коли ми обоє були підлітками. Ми були в маєтку нашого діда на Фішер-Айленд. Фішер-Айленд має дев’ять миль завдовжки й одну милю завширшки. Він розташовується біля узбережжя штату Коннектикут, але формально є частиною Нью-Йорка. Ви, мабуть, там не були. Це місце не надто гостинне до незнайомців.
Одного вечора ми з Брук обкурилися й напилися на пляжі. Я рідко курив. Майрон цього не схвалює, і є небагато людей, яким я довіряю настільки, щоб добровільно втратити перед ними контроль. У якийсь момент Брук запропонувала влаштувати нічну прогулянку на каное.
Так ми й вчинили.
Тоді було вже пізно, мабуть, майже північ. Ми веслували, а потім попливли за течією. Ми обоє вляглися горілиць. Ми говорили про життя. Навіть зараз я можу пригадати кожнісіньке слово. Я розглядав небо. Зірки світили якнайяскравіше.
Було надзвичайно чудово це споглядати.
Я не знаю, чи тому, що ми були під кайфом, чи тому, що захопилися розмовою, чи, можливо, краса неба загіпнотизувала нас. Аж раптом ми почули гуркіт. Ми підвелись і побачили, що пором, який того дня виконував свій останній рейс, прямував простісінько на нас. Пором великий — досить великий, щоб перевозити як пасажирів, так і транспортні засоби з материка на наш острів.
Він насувався на нас. Ба більше, він був майже над нами.
Не було часу відплисти в безпечне місце.
Брук заворушилася перша. Вона зістрибнула зі свого місця і схопила мене, потягнувши нас обох у воду. Ми несамовито пливли, а пором наближався. Навіть зараз, сидячи в цій машині, я відчував, як ніс корабля пропливає за моєю спиною. Я безліч разів опинявся близько до смерті. Але тоді, мої друзі, був найближче.
Я не зреагував вчасно. Зреагувала Брук.
Брук дивилася крізь лобове скло.
— Ріс мертвий, чи не так?
— Не знаю.
Вона глянула на мене.
— Гадаю, що так, — промовив я, — але я ще не відступаю.
— Я починаю розуміти це. Мій син — мертвий. Здається, я завжди це знала. Я завжди відчувала це. Однак ніколи не покладалася на материнську інтуїцію. Я покладаюся на факти, а не на емоції. Я вимкнула емоції, коли мій син зник десять років тому.
— Ти хороша мати для Кларка.
Вона ледь усміхнулася.
— Я така, еге ж?
— Найкраща.
— Він добрий хлопець, — сказала вона. — Він стільки натерпівся за ці роки. Пам’ятаєш похорон мого батька?
— Звісно.
— Мені було одинадцять. Тобі дванадцять. Я ніколи не бачила його тіла. Інфаркт був таким раптовим. Моя мама захотіла закриту труну. Не було сенсу бачити його таким. Так мені всі сказали. Але… У мене була подруга, солдат. Вона розповідала мені, що вони дбають про те, щоб відвезти додому загиблих, навіть ризикуючи власним життям для того, щоб сім’ї могли оплакати. Вона говорила, що їм потрібне щось реальне, щоб жити далі. Ми всі мусимо попрощатися, Уїне. Маємо прийняти це, хай наскільки це жахливо, а тоді жити далі. Я знала, що Ріс мертвий, іще до того, як Патрік сказав мені. А втім, хоч я знаю, що ніколи більше не побачу свого хлопчика, я все ще сподіваюсь.
Я нічого не казав.
— І я ненавиджу надію, — додала Брук.
Ми доїхали до озера Шармейн. Хтось повернув на місце знак, обернувши ланцюг навколо стовпа. Я просто проїхав через нього. Ланцюг зірвався легко. Пікап Гантера досі блокував під’їзну алею. Я ще раз перевірив місцезнаходження орендованого автомобіля на мапі. Воно не змінилося, тож автомобіль усе ще був біля цього будинку. Я дістав свій револьвер «Сміт і Вессон 460» і подивився на Брук.
— Я можу попросити тебе залишитися тут, доки про все не дізнаюся? — запитав я.
Сестра відповіла, відчинивши двері автомобіля й вийшовши. Я припускав, що це буде марнування часу, але можна було спробувати. Ми рушили під’їзною алеєю, так само, як ми робили це з Майроном. Гантер сидів у тому-таки адірондакському кріслі. У нього на колінах лежала рушниця.
Гантер нас помітив, коли ми наближалися. Він почав підводитися, націливши на нас рушницю.
— Не вбивай його, — мовила Брук.
Я вистрілив йому в ногу. Він упав на одне коліно. Я вистрілив йому в плече. Рушниця відлетіла. Я рушив до нього. Брук ішла одразу за мною.
Гантер поглянув на мене, потім на Брук. Він плакав.
— Мені так шкода, — сказав він.
— Де вона? — запитав я.
— Так шкода.
Я нахилився, знайшов рану від кулі на його плечі, і сильно натиснув.
Він заверещав.
— Де вона?
Вхідні двері будинку раптом відчинилися. Звідти вийшла молода жінка з довгим волоссям.