Хто знає?
Ми з Брук схожі. Між нами є зв’язок. Можливо, такий зв’язок — то не завжди добре. Чи Брук діяла в момент материнського гніву, що можна зрозуміти? Чи Брук вчинила б так знову, якби був час подумати?
Не знаю.
Та я міркував про рішення Ненсі Мур як матері. Чи вона від початку боялася йти до поліції через те, що їй висунуть обвинувачення у скоєнні злочину, чи тому, що для її сина це буде травма назавжди, або ж тому, що Чік мав сумнівних партнерів по бізнесу, які могли зашкодити їй?
Чи Ненсі розуміла, що найнебезпечніше — це гнів матері, яка втратила дитину?
Але тепер я дивився, як Майрон наступав на келих. Присутні підвелися з місць зі схвальними вигуками. Майрон Болітар, одружений чоловік, пройшов проходом зі своєю коханою нареченою.
Я позбавлю вас розповіді про сльози, обійми й вітання.
Одразу перейду до вступної пісні. Що ж, вона була препаскудна, але це так схоже на Майрона. Діджей покликав Майрона та його матір Еллен на танок сина й матері. Еллен Болітар тремтіла через хворобу Паркінсона, але Майрон узяв свою матусю за руку й повів до танцювального майданчика.
Ніхто не поворухнувся.
Заграла музика. Еллен обрала пісню Брюса Спрінґстіна. Я слухав, як «бос» легко й проникливо співав:
Ми всі дивились, як вони танцювали. Я оглянув кімнату й подивився на обличчя. Велика Сінді істерично ридала. Вона не стримувала своє жалісне виття. Як мило! Сестра Майрона прилетіла із Сіетла. Його брат Бред і дружина Бреда Кітті також повернулися. Вони стояли поруч із Міккі й Емою. Міккі та Ема трималися за руки. Я намагався на них не задивлятися.
— Приєднуймося, будь ласка, до Майрона та його матері Еллен на танцмайданчику, — запросив діджей.
Ел, батько Майрона, повів Терезу до танцмайданчика. Юний Міккі після Майрона танцював із бабусею так, як може лише незграбний підліток. Есперанса знайшла Майрона. Ці двоє, мої любі друзі, станцювали разом.
Інші приєднувалися, заповнюючи танцювальний майданчик. Мені вистачило спостереження.
Це, друзі мої, і є життя!
Час від часу я зовсім не проти проявів нудотної сентиментальності.
Я відчув, що вона стоїть поруч зі мною, ще до того, як вона заговорила.
— Ви Уїн, правильно?
Я повернувся до Еми.
— Так.
— Моя мама просила передати вам вітання.
— Переказуй Анжеліці від мене вітання, — спромігся я кивнути.
Ема довгенько дивилася на мене. Тоді спитала:
— Хочете потанцювати?
Вона й уявлення не має, що це означає для мене. А може, має? Я думав, що її мати ніколи їй не розповість. Чи вона розповіла? Чи, може, Ема неймовірно прониклива і має гарну інтуїцію?
Це може бути у неї в генах.
Мені нелегко було заговорити.
— Було б чудово, — вичавив я з себе.
Ми пішли на танцмайданчик і стали одне навпроти одного. Вона поклала одну руку на моє плече, а другу — в мою руку. Ми почали танцювати. Якоїсь миті Ема підійшла ближче. Вона поклала голову на моє плече.
Я ледве рухався. Я ледве дихав.
Я просто хотів, щоб ця мить тривала.
Подяки
Автор (який інколи полюбляє згадувати про себе в третій особі) хотів би подякувати у будь-якому порядку: Мішель Сінґер, Енді Морґану, Рікові Кронберґу, Лінді Ферштейн, Іенові Ренкіну (саме він обирав пиво), Біллові Фрідману, Рікові Фрідману (обидва Фрідмани не родичі, принаймні я так не думаю), Селіні Вокер, Бенові Севієру, Крістіні Болл, Джеймі Кнаппу, Керрі Светонік, Стефані Келлі, Лізі Ербах Венс, Діані Дісчеполо, Крейґу Кобену й Анні Армстронґ-Кобен, доктору медицини.
Історії про Міккі Болітара та його друзів, Ему й Ложку, можна знайти в трилогії романів для молоді «Притулок», «За кілька секунд», «Знайдений». Гадаю, що вам, дорослим, вони також сподобаються. У цій серії Майрон з’являється також, і, гадаю, це справедливо.
Крім того, автор хоче скласти подяку Джо Корлессу, Робу Діксону, Нілові Губеру, Еліс Мервош, Деніз Нуссбаум, Джессі та Мінді Роджерсам, Крісові Алану Віксу та Деніелові Яннікосу. Ці люди (або їхні кохані) зробили щедрі внески в доброчинні установи, які я обрав, а я натомість згадав їхні імена в романі. Якщо ви хочете в майбутньому взяти участь у цьому, відвідайте www.Harlan Coben.com або пишіть на електронну пошту giving@harlancoben.com, щоб дізнатися подробиці.
Про автора
Гарлан Кобен є всесвітньо відомим, популярним автором понад двадцяти романів, включно з бестселерами № 1 за версією «Нью-Йорк таймс»: «Твоя перша остання брехня», «Незнайомець», «Сумуючи за тобою», «Шість років», «Минуле не відпустить», «Сковані одним ланцюгом», «Пастка», «Давно втрачений» та «Мертва хватка», також серії романів про Майрона Болітара, а пізніше серії книжок для молоді про Міккі Болітара, Майронового небожа. Переможець премій «Едґара», «Шеймуса» й «Ентоні». Мешкає в Нью-Джерсі.
Найважче — повернутися додому...
Гарлан Кобен — американський автор, що пише в жанрі містичного трилера. Перекладені 43 мовами, його твори займають перші позиції у списку New York Times Best Seller та удостоєні численних престижних премій, серед яких RBA International Prize for Crime Writing. Shamus Award та Anthony Award.
Патріку Муру й Picy Болдвіну було по шість років, коли одного дня вони не повернулися додому. Згорьовані батьки та поліцейські кинули всі сили на пошуки зниклих дітей. Але хлопців так і не знайшли... Батькам довелося прийняти жахливий тягар утрати і припинити пошуки. Через десять років Патрік Мур повертається. Сам. Що зможе розказати хлопець про день викрадення і про те, що відбувалося з ним протягом цього часу? І чи розповість узагалі? Детектив і спортивний агент Майрон Болітар починає розплутувати химерний клубок таємниць десятирічної давнини. Чи вдасться йому вийти на слід викрадачів та повернути Ріса Болдвіна додому?
Гарлан Кобен — це письменник-феномен американської літератури в жанрі трилера. Він ніколи не розчаровує. Наявність справжньої таємниці — ось що робить кожен новий трилер автора таким чудовим.
Кобен, немов досвідчений чарівник, найкращий трюк приберігає для фіналу.