— Так?
— Навіщо?
— Це довга історія. Його треба врятувати.
Собачий Нашийник насумрився.
— Ти його знаєш чи ні?
— Так, — відповів Собачий Нашийник. — Звісно, знаю.
— Ти можеш повести мене до нього?
У його очах знову з’явилася обережність.
— Ви все ще маєте п’ятсот фунтів?
— Маю.
— Дайте мені їх зараз.
— Як я можу знати, що ти знову не втечеш?
— Бо я бачив, що зробив ваш друг. Ви вб’єте мене, якщо я втечу.
Майрон хотів сказати йому, що це не так, але, мабуть, не зашкодить, якщо він буде наляканий. Собачий Нашийник простягнув руку. Майрон дав йому п’ятсот фунтів. Хлопець запхав гроші в черевик.
— Ви нікому не скажете, що дали мені їх?
— Ні.
— Тоді ходімо. Я відведу вас до нього.
Розділ 6
Коли вони застрибнули в потяг на станції Ґоспел-Оук, Майрон намагався розговорити хлопця. Всю першу частину подорожі той просидів, запхнувши у вуха навушники та ввімкнувши музику так гучно, що й Майрону було добре чути текст якоїсь жінконенависницької пісні, яку він слухав.
Майрон подумав, чи телефон досі приймає сигнал від Уїна. Коли вони пересіли в інший потяг на станції Гайбері-енд-Айлінґтон, хлопець вимкнув музику й запитав:
— Як вас звати?
— Майрон. А тебе?
— Майрон…?
— Майрон Болітар.
— А ви непогано б’єтеся. Жбурнули Декса, як вологу серветку.
— Дякую, — відповів Майрон, не знаючи, що на це сказати.
— А ви з якої саме частини Америки? — пролунало цікаве запитання.
— Нью-Джерсі.
— Ви здоровенний мужик. Грали в регбі?
— Ні. Я… я грав у баскетбол у школі. А ти?
— Школа… Аякже, — сказав хлопець саркастично. — А де ви навчалися?
— Дюкський університет, — відповів Майрон. — Як тебе звати?
— Не переймайтеся.
— Як так сталося, що ти працюєш на вулиці? — запитав Майрон.
Юнак спробував посуворішати, але, як це частенько трапляється з хлопчаками, вигляд мав радше похмурий, аніж загрозливий.
— Яке вам діло?
— Я не хотів тебе образити абощо. Я лише чув, що нині… е-е… бізнес переважно ведеться онлайн. Через мобільні додатки на кшталт «Ґрайндра» чи «Скрафа».
— Це покарання, — відповів хлопець, опустивши голову.
— Що за покарання?
— Вулиці.
— За що?
Потяг зупинився.
— Ми тут виходимо, — сказав хлопчина, підводячись. — Ходімо.
На вулиці біля станції було людно і гамірно. Вони попрямували вздовж Брікстон-роуд повз магазин «Сейнсберіз» і пірнули до приміщення з вивіскою «Країна Пригод».
Какофонія звуків, не надто приємних, хіба що трохи ностальгічних, завдала миттєвого удару по відчуттях: гуркіт збитих кеглів, цифровий дзенькіт нарахованих очок на ігрових автоматах, різке дзижчання невлучних пострілів, механічне гупання вільних кидків. Чулися штучні звукові ефекти від збитих віртуальних літаків та монстрів, що гинули від удалих збройних атак. Навколо сяяли неонові лампи та люмінесцентні кольори «Дей-Ґло». Тут були гральні автомати «Скібол» і «Пекмен», аерохокей, симулятори «стрілялок» та перегонів і крани, які намагалися вихопити дешевих набивних іграшкових тварин зі скляної клітки. Тут був автодром, настільний теніс, більярдні столи й караоке-бар.
У залі було безліч хлопців-підлітків.
Майрон зміряв поглядом кімнату. Біля дверей двоє охоронців. Хіба люди можуть мати такий знудьгований вигляд без якогось нейрохірургічного втручання? Він не надав їм особливої ваги. Але майже одразу Майрон таки помітив кількох чоловіків, які тинялися навколо, намагаючись удавати завсідників, чи то пак, змішатися з натовпом.
Вони були вдягнуті в камуфляжні штани.
Хлопець у собачому нашийнику продерся крізь юрму до атракціону під назвою «Лазерний лабіринт», схожого на сцену з фільму «Місія нездійсненна», де хтось намагався пройти, не зачепивши промені й вимкнувши сигналізацію. За лабіринтом були двері запасного виходу. Юнак підступив до них і глянув на камеру спостереження. Майрон ішов слідом. Хлопець жестом показав йому глянути в камеру. Майрон так і вчинив, широко всміхаючись і махаючи рукою.
— Який я маю вигляд? — запитав він у хлопця. — На голові безлад, еге ж?
Хлопчина відвернувся.
Двері відчинилися. Коли вони зайшли, двері зачинилися за ними. Перед ними з’явилися двоє чоловіків у камуфляжних штанах.
— Був якийсь великий розпродаж? — сказав Майрон, показуючи на штани.
Нікому це не здалося кумедним.
— Маєте при собі зброю?
— Лише моя чарівна усмішка.
Майрон продемонстрував її. Вона не справила враження на жодного з чоловіків.
— Викладіть усе з кишень. Гаманець, ключі, телефон.
Майрон зробив, як вони сказали. У них навіть був піднос, як ті, куди складають ключі та решту, проходячи повз охорону в аеропорту. Один із чоловіків витягнув металодетектор та провів уздовж тіла Майрона. Це не дуже добре. Він занадто завзято почав обшукувати його.
— О Боже, як приємно, — сказав Майрон. — Трохи лівіше.
Це змусило чоловіка зупинитися.
— Гаразд, другі двері праворуч.
— Я можу забрати свої речі?
— Коли вийдете.
Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Той утупився в підлогу.
— Чому в мене відчуття, що за тими дверима я знайду не те, що шукаю?
Ці двері також були замкнені, а над ними ще одна камера спостереження. Хлопчина глянув на неї і показав Майрону зробити те саме. Майрон теж глипнув, але вже без чарівної усмішки. Нехай дивляться.
Почулося клацання. Броньовані сталеві двері розчинилися навстіж. Хлопець першим зайшов усередину. Майрон рушив за ним.
Перше слово, яке спало на думку, — хай-тек. Чи то два слова? «Країна Пригод» була дірою з ігровими автоматами, які пам’ятали кращі часи. Але ця кімната була елегантна й сучасна. Там було, мабуть, із десяток або й більше висококласних моніторів та екранів на стінах, робочих столах, усюди. Майрон побачив чотирьох чоловіків. На жодному з них не було камуфляжних штанів.
Посередині кімнати стояв кремезний бритоголовий індієць. Він був у навушниках і тримав у руках пульт від ігрової приставки. Вони всі грали у військову «стрілялку». Здоровань видавався розслабленим, якщо не легковажним, тоді як інші несамовито тиснули на пульти.
— Тсс, зачекайте секундочку, гаразд? Ті кляті італійці думають, що вони нас побили.
Кремезний індієць повернувся до них спиною. Всі погляди зосередилися на центральному моніторі, який висів на дальній стіні. Майрон припустив, що то був рейтинг переможців якоїсь гри. На першому місці був «РОМАПРОТИЛАЦІО». На другому — «ГЛАДКИЙҐАНДІ47». Третє місце посів «ЖЕРЕБЕЦЬ12». Ого, помрій, ігровий фанатику. В інших командах були гравці «ЗАЙВИЙШАНС», «ГІГАНТ-ВЕЙДЕР» (напевно, друг «ЖЕРЕБЦЯ12») та «МАТУСИН-СИНОЧОК» (яка чесність, нарешті свідомий геймер).
Кремезний індієць повільно підняв руку, як диригент перед початком концерту. Він глянув на худорлявого темношкірого чоловіка, який сидів за клавіатурою.
— Зараз! — сказав кремезний індієць, опускаючи руку.
Худий темношкірий чоловік натиснув клавішу.
Якусь мить наче нічого не сталось. А тоді рейтинг змінився, і на першому місці опинилось ім’я «ГЛАДКИЙҐАНДІ47».
Чоловіки у кімнаті схвально загукали та дали один одному «п’ять». Це перейшло в плескання по спині та обійми. Майрон і Собачий Нашийник стояли собі там, аж поки святкування стихло. Інші три чоловіки повернулися до своїх комп’ютерних терміналів. Майрон бачив відблиск екранів у їхніх окулярах. Великий монітор у центрі, на якому висвічувався рейтинг, вимкнувся. Після цього кремезний індієць повернувся до Майрона.
— Ласкаво прошу.
Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Хлопець стояв заціпенілий.
Назвати того індійця кремезним було політкоректно. Він був огрядним з обвислими складками шкіри й таким пузом, ніби проковтнув кулю для боулінгу. Його футболка не обтягувала талію і звисала майже як спідниця. Жир із шиї плавно переходив у чисто виголену голову, надаючи їй трапецеїдальної форми. У нього були невеликі вуса, окуляри в дротяній оправі та усміх, який здавався оманливо лагідним.