– Що саме вразило її?
– Пігулки. Препарати, що я приймав. Мій величезний сховок. А також скільки всього я приховував.
Девіда поклали до стаціонарного психіатричного відділення й діагностували у нього залежність від стимуляторів і седативних препаратів. Він залишався у лікарні, поки не припинив приймати адерал, амбієн й ативан та думати про самогубство. На це знадобилося два тижні. Згодом його виписали додому, до вагітної дружини.
Ми всі тікаємо від болю. Дехто з нас приймає пігулки. Дехто лежить на дивані й переглядає Netflix. Хтось читає любовні романи. Ми робимо все можливе, аби відволіктися від самих себе. Проте всі ці спроби захистити себе від болю лише посилюють його.
Згідно з даними рейтингу країн світу за рівнем щастя населення, у якому беруть участь 156 країн, у 2018 році мешканці Сполучених Штатів Америки назвали себе менш щасливими, ніж у 2008 році. В інших країнах з аналогічним рівнем заможності, соціальної підтримки й тривалості життя (Бельгія, Канада, Данія, Франція, Японія, Нова Зеландія, Італія) спостерігалося таке ж зниження показників суб’єктивного відчуття щастя.[30]
Дослідники опитали майже 150 тисяч осіб у 26 країнах з метою визначення поширеності генералізованого тривожного розладу, котрий характеризують як неконтрольоване занепокоєння, що негативно позначається на житті людини. Вони з’ясували, що у багатих країнах рівень тривожності є вищим, ніж у бідних.[31] Автори цього дослідження дійшли такого висновку: «Цей розлад відчутно поширеніший і має руйнівний характер у країнах з високим рівнем доходів порівняно з країнами із середнім та низьким рівнем доходів».
У 1990‒2017 роках кількість нових випадків депресії у світі зросла на 50 %. Найбільше зростання таких випадків спостерігалося у регіонах з найвищим соціально-демографічним індексом (доходом), особливо у Північній Америці.[32]
Поширеність фізичного болю також набирає обертів.[33] Упродовж своєї кар’єри я бачила безліч пацієнтів, зокрема цілком здорових молодих людей, котрі відчувають біль у всьому тілі попри відсутність будь-якого захворювання чи пошкодження тканин, яке можна виявити. Зросли показники та види фізичного болю, що не має пояснення: комплексний регіональний больовий синдром, фіброміалгія, інтерстиційний цистит, міофасціальний больовий синдром, синдром хронічного тазового болю тощо. Поставивши мешканцям 30 країн світу запитання «Як часто у вас були тілесні болі протягом останніх 4 тижнів: ніколи, рідко, іноді, часто чи дуже часто?», дослідники виявили, що американці повідомили про більшу кількість випадків болю порівняно з мешканцями інших країн. Тобто 34 % американців зазначили, що відчувають біль часто або дуже часто, на відміну від 19 % жителів Китаю, 18 % жителів Японії, 13 % мешканців Швейцарії й 11 % мешканців Південної Африки.
Постає питання: чому в епоху небаченого багатства, свободи, розвитку технологій і досягнень медицини ми здаємося нещасливішими й відчуваємо більше болю, ніж будь-коли?[34] Причиною може бути те, що ми докладаємо занадто багато зусиль, аби уникати нещастя. Нейронаука вказує на те, що нам потрібно відновити рівновагу між задоволенням і болем.
3. Рівновага між задоволенням і болем
Досягнення нейронауки за останні 50–100 років, зокрема відкриття у галузі біохімії, нові методи візуалізації та поява обчислювальної біології, кинули світло на фундаментальні процеси позитивного підкріплення (винагороди). Глибше розуміння механізмів, що регулюють біль і задоволення, дає можливість здобувати нові знання про те, чому та яким чином надмірна кількість задоволення призводить до виникнення болю.
Головні функціональні клітини мозку називаються нейронами. Ці клітини підтримують комунікацію одна з одною у синапсах за допомогою електричних сигналів і нейромедіаторів.
Нейромедіатори нагадують бейсбольні м’ячі. Пресинаптичний нейрон – це пітчер. Подібно до того як пітчер і кетчер кидають м’яч один одному, нейромедіатор виступає у ролі сполучної ланки між нейронами – хімічного посланця, що регулює електричні сигнали в мозку. Існує багато важливих нейромедіаторів, але ми почнемо з дофаміну.
Уперше дофамін як нейромедіатор у мозку людини ідентифікували у 1957 році двоє вчених, які працювали незалежно один від одного – Арвід Карлссон і його команда в Лунді (Швеція), а також Кетлін Монтеґю, неподалік від Лондона (Велика Британія). Згодом Карлссон отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини.[35]
30
John F. Helliwell, Haifang Huang, and Shun Wang, «Chapter 2 – Changing World Happiness», World Happiness Report 2019, March 20, 2019, 10–46.
31
Ayelet Meron Ruscio, Lauren S. Hallion, Carmen C. W. Lim, Sergio Aguilar-Gaxiola, Ali Al-Hamzawi, Jordi Alonso, Laura Helena Andrade, et al., «Cross-Sectional Comparison of the Epidemiology of DSM-5 Generalized Anxiety Disorder across the Globe», JAMA Psychiatry 74, no. 5 (2017): 465–75, https://doi.org/10.1001/jamapsychiatry.2017.0056
32
Qingqing Liu, Hairong He, Jin Yang, Xiaojie Feng, Fanfan Zhao, and Jun Lyu, «Changes in the Global Burden of Depression from 1990 to 2017: Findings from the Global Burden of Disease Study», Journal of Psychiatric Research 126 (June 2019): 134–40, https://doi.org/10.1016/j.jpsychires.2019.08.002
33
David G. Blanchflower and Andrew J. Oswald, «Unhappiness and Pain in Modern America: A Review Essay, and Further Evidence, on Carol Graham’s Happiness for All?» IZA Institute of Labor Economics discussion paper, November 2017.
34
Robert William Fogel, The Fourth Great Awakening and the Future of Egalitarianism (Chicago: University of Chicago Press, 2000).
35
Kathleen A. Montagu, «Catechol Compounds in Rat Tissues and in Brains of Different Animals», Nature 180 (1957): 244–45, https://doi.org/10.1038/180244a0