У наш час виник рух на користь повернення до застосування галюциногенів та інших психоделіків, але тільки у псевдосакральному контексті психотерапії з використанням психоделічних препаратів. Зараз психіатри й психологи, котрі мають спеціальну підготовку, призначають галюциногени та інші сильнодійні психотропні засоби (як-от псилоцибін, кетамін, екстезі) для лікування психічних розладів. Призначення обмеженої кількості доз (1–3 дози) психоделіків у поєднанні з великою кількістю сеансів психотерапії протягом багатьох тижнів стало сучасним еквівалентом шаманізму. Є сподівання на те, що якщо обмежити доступ до цих наркотиків, зробивши психіатрів при цьому своєрідними вартовими, то можна буде використовувати «містичні» властивості відповідних хімічних речовин (їхню здатність викликати відчуття єдності, трансцендентності часу, позитивного настрою й благоговіння) таким чином, щоб це не призводило до неправильного чи надмірного вживання або ж до вживання, що спричиняє залежність.
Утім, декому не потрібен ні шаман, ні психіатр, аби надати улюбленому наркотикові сакрального значення. Під час відомого так званого стенфордського зефірного експерименту принаймні одна дитина спромоглася зробити це самотужки.[84]
Стенфордський зефірний експеримент – це низка досліджень, проведених психологом Волтером Мішелем у кінці 1960-х у Стенфордському університеті з метою вивчення відкладеного задоволення. Дітям віком 3‒6 років пропонували зробити вибір між одною невеликою винагородою, отриманою негайно (скажімо, один шматочок зефіру), і двома маленькими винагородами (наприклад, два шматочки зефіру), якщо дитина зможе зачекати приблизно 15 хвилин (за відсутності дослідника), не з’ївши перший шматочок. Дослідники викладали зефір на тарілку, що стояла на столі в кімнаті, де не було більше нічого, що б відвертало увагу – ні іграшок, ні інших дітей.
Мета дослідження полягала у тому, щоб визначити, коли у дітей розвивається здатність відкладати задоволення. Подальші дослідження були присвячені вивченню того, чого досягли в реальному житті діти, здатні відкладати задоволення.
Дослідники з’ясували, що приблизно зі 100 дітей третина протрималася достатньо довго, щоб отримати другий шматочок зефіру. Вік був головним визначальним чинником: що старшою була дитина, то більше вона була здатна відкладати задоволення. Під час подальших досліджень було встановлено, що діти, які змогли дочекатися другого шматочка зефіру, зазвичай отримували кращі результати відбіркових тестів, здобували вищий рівень освіти й загалом ставали більш когнітивно й соціально пристосованими дорослими людьми.
Одна деталь цього експерименту не є загальновідомою – що ж саме робили діти протягом тих 15 хвилин, коли щосили намагалися не з’їсти перший шматочок зефіру. Спостереження дослідників свідчать про те, що деякі діти продемонстрували приклади справжнього самостримування: вони «затуляли очі руками або розверталися так, щоб не бачити солодощі ... інші починали штовхати стіл, смикати себе за коси або погладжувати зефір, ніби це була маленька м’яка іграшка».[85] Заплющити очі й відвернутися – нагадує фізичне самостримування. Смикання себе за волосся – використання фізичного болю для відволікання уваги (згодом я детально зупинюся на цьому). Але як щодо погладжування зефіру? Замість того щоб відвернутися від об’єкта своїх бажань, дитина робила його своїм улюбленцем, тобто чимось надто цінним, щоб його з’їсти чи принаймні з’їсти імпульсивно.
Моя пацієнтка Жасмін звернулася до мене по допомогу у боротьбі зі зловживанням алкоголем (до 10 банок пива щодня). У межах лікування я порадила їй прибрати весь алкоголь з дому, застосувавши стратегію самостримування. Вона переважно дослухалася до моєї поради, крім одного-єдиного: позбулася всього алкоголю за винятком однієї банки пива, котру залишила у холодильнику. Жасмін назвала цю банку пива своїм тотемом, вважаючи її символом власного рішення не пити, уособленням її сили волі й здатності керувати собою. Вона сказала собі, що їй потрібно зосередитися лише на тому, щоб не пити саме це пиво, а не на складному завданні утримуватися від будь-якого пива з величезного асортименту, наявного у цілому світі. Цей метакогнітивний трюк (перетворення джерела спокуси у символ самовладання) допоміг Жасмін відмовитися від алкоголю.
84
Yuichi Shoda, Walter Mischel, and Philip K. Peake, «Predicting Adolescent Cognitive and Self-Regulatory Competencies from Preschool Delay of Gratification: Identifying Diagnostic Conditions», Developmental Psychology 26, no. 6 (1990): 978–86, https://doi.org/10.1037/0012-1649.26.6.978
85
Roy F. Baumeister, «Where Has Your Willpower Gone?», New Scientist 213, no. 2849 (2012): 30–31, https://doi.org/10.1016/s0262-4079(12)60232-2