Дослідники з’ясували, що рівень обману знижується вдвічі, коли підвищується збудливість нейронів префронтальної кори. До того ж посилення чесності «не можна було пояснити зміною особистої матеріальної вигоди або моральних переконань, і воно не було пов’язане з імпульсивністю, готовністю ризикувати та настроєм піддослідних». Автори дослідження дійшли висновку, що чесність можна посилити шляхом стимуляції префронтальної кори – це узгоджується з ідеєю стосовно того, що «в процесі еволюції у мозку людини сформувалися механізми, призначені для управління складною соціальною поведінкою».
Під впливом цього експерименту я замислилася про те, чи не може практика чесності стимулювати активацію префронтальної кори шляхом зворотного процесу. Я написала електронного листа Крістіанові Раффу в Швейцарію, щоб дізнатися його думку щодо цього.
«Якщо стимуляція префронтальної кори робить людей чеснішими, то чи існує можливість, що більша чесність стимулює префронтальну кору? Чи може практика висловлення правди посилити активність і збудливість тих ділянок мозку, які ми використовуємо для планування майбутнього, регулювання емоцій та відкладеного задоволення?» – запитала я.
Рафф відповів: «Ваше запитання має сенс. У мене немає остаточної відповіді, однак я згоден з вашою інтуїтивною здогадкою стосовно того, що відповідний нейронний процес (скажімо, процес у префронтальній корі, пов’язаний з чесністю) має посилюватися шляхом багаторазового застосування. Саме це відбувається під час більшості типів навчання, згідно зі старим принципом Дональда Гебба про те, що між нейронами, котрі активуються разом, установлюється зв’язок».
Мені сподобалася відповідь Раффа, оскільки вона припускала, що практика цілковитої чесності може зміцнювати відповідні нейронні мережі так само, як вивчення другої іноземної мови, гра на фортепіано чи освоєння судоку посилює інші мережі.
Усвідомлення того, що у мене є проблема з читанням любовних романів, з’явилось у 2011 році в Сан-Матео, де я навчала групу слухачів резидентури за фахом «психіатрія», як розмовляти з пацієнтами про адиктивну поведінку. Чудово розумію іронію цієї ситуації.
Я була в аудиторії на першому поверсі медичного центру Сан-Матео, де читала лекцію дев’яти лікарям-резидентам із психіатрії про те, як проводити важкі бесіди з пацієнтами про наркотичну й алкогольну залежність. Посеред лекції я зупинилася й запропонувала слухачам виконати навчальну вправу: «Розділіться на пари й обговоріть з партнером звичку, яку ви хочете змінити, а також кроки, які можна зробити для досягнення цього».
До найпоширеніших прикладів того, про що говорять студенти під час виконання цієї вправи, належить таке: «Я хочу більше тренуватися», «Я хочу їсти менше солодкого». Інакше кажучи, вони обговорюють безпечні теми. Якщо навіть у когось із слухачів є серйозна залежність, про це зазвичай не згадують. Попри це, обговорення будь-якої поведінки, якою студенти невдоволені й котру прагнуть змінити, дає їм змогу зрозуміти, як саме пацієнти сприйматимуть подібні бесіди з ними як з медичними працівниками. До того ж завжди є шанс, що під час виконання вправи вони дізнаються щось про себе.
Я зрозуміла, що студентів є непарна кількість й мені доведеться стати партнеркою одного з них. Мені дістався лагідний, вдумливий юнак, котрий уважно слухав лекцію. Я взяла собі роль пацієнтки, щоб він міг відпрацювати навички. Згодом ми могли б помінятися ролями. Він запитав мене, яку поведінку я хотіла б змінити. М’які манери юнака заохочували розповісти про все. На свій подив, я почала розповідати йому нейтральну версію нічного читання романів, але змовчала про те, що саме читаю і якого масштабу сягнула проблема.
– Я до пізньої ночі читаю, що порушує мій сон. Мені б хотілось це змінити, – сказала я.
Вимовивши це, я зрозуміла, що це правда – і те, що я занадто довго не лягаю спати, читаючи книжки, і те, що хочу змінити свою поведінку. До того моменту я насправді не усвідомлювала ні те, ні інше.
– Чому ви прагнете змінити це? – запитав він, використовуючи стандартне запитання мотиваційних бесід (метод консультування, частково розроблений клінічними психологами Вільямом Міллером і Стівеном Роллніком з метою вивчення внутрішньої мотивації й усунення двозначності).
– Це заважає мені бути настільки ефективною, як я хочу, на роботі й з дітьми, – сказала я.