Як я вже говорила, сучасна практика психотерапії іноді не досягає цієї високої мети. Ми як постачальники послуг з охорони психічного здоров’я так захопилися практикою емпатії, що деколи забуваємо: емпатія без відповідальності є недалекоглядною спробою полегшити страждання. Якщо психотерапевт і лікар відтворюють історію, де пацієнт завжди залишається жертвою непідвладних йому сил, існує велика ймовірність, що цей пацієнт і надалі буде жертвою. Утім, коли психотерапевт допоможе пацієнтові взяти на себе відповідальність якщо не за саму подію, то хоча б за те, як він реагує на неї тут і тепер, то це додасть пацієнтові сили рухатися далі.
Мене глибоко вразила філософія й вчення спільноти анонімних алкоголіків, гасло якої часто друкується у брошурах жирним шрифтом – «Я є відповідальний».[138] Організація «Анонімні алкоголіки» надає особливого значення цілковитій чесності як основній заповіді своєї філософії. Четвертий з 12 кроків вимагає, щоб члени AA зробили «сумлінну та безстрашну моральну самоінвентаризацію», під час якої людина має проаналізувати вади свого характеру, а також те, яким чином вони призвели до виникнення проблеми. Цей прямий, практичний та систематичний підхід може мати потужний і трансформаційний вплив.
Я особисто пройшла через це у 30 із чимось років під час навчання в резидентурі з психіатрії у Стенфорді. Мій науковий керівник і наставник із психотерапії (той самий чоловік у капелюсі, про якого я вже згадувала) запропонував мені спробувати програму «12 кроків», щоб подолати свої образи на матір. Він задовго до мене зрозумів, що я чіпляюся за свій гнів, удаючись до румінації й демонструючи ознаки залежності. У минулому я витратила багато років на психотерапію, намагаючись зрозуміти свої стосунки з матір’ю, але ці сеанси тільки посилювали мій гнів на неї за те, що вона не була такою матір’ю, якою б я хотіла її бачити та яка, на мою думку, була б мені потрібна.
Мій науковий керівник великодушно розповів мені, що сам уже десятки років проходить реабілітацію від алкогольної залежності, а також що AA й програма «12 кроків» допомогли йому стати на цей шлях. Хоча моя проблема не була власне залежністю, мій керівник інтуїтивно зрозумів, що програма «12 кроків» допоможе мені, і погодився допомогти мені її пройти.
Я проходила кроки програми разом з професором, і цей досвід виявився справді трансформаційним, особливо четвертий крок. Уперше в житті я не фокусувалася на тому, як моя мати підвела мене, а почала розмірковувати про свій внесок у наші напружені стосунки. Я зосередилася на недавньому спілкуванні з матір’ю, а не на подіях дитинства, оскільки у дитинстві я була менш відповідальною за власні вчинки.
Спочатку мені було важко зрозуміти, які мої дії призвели до загострення проблеми. Я дійсно бачила себе безпомічною жертвою, як не крути. Я думала лише про небажання матері відвідувати мене у моєму домі чи підтримувати стосунки з моїм чоловіком й дітьми на противагу її ближчим стосункам з моїми братами й сестрами та їхніми дітьми. Мене обурювало те, що я вважала нездатністю матері прийняти мене такою, як є: мені здавалося, що вона хотіла бачити мене іншою людиною – більш сердечною, поступливішою й невибагливішою, веселішою й менш самодостатньою.
Але потім я почала записувати (так, записувати на папері, у такий спосіб зробивши все це дуже реальним) вади характеру й те, як вони сприяли загостренню наших напружених стосунків. Як сказав Есхіл, ми повинні вистраждати правду.
Чесно кажучи, я тривожна й боязка людина, хоча мало хто здогадується про це. Щоб упоратися з тривожністю, я дотримуюся жорсткого режиму й передбачуваного розпорядку, а також неодмінно виконую усі пункти зі списку справ. Це означає, що інші змушені підкорятися моїй волі й тому, чого вимагають мої цілі. Материнство стало найприємнішим досвідом у моєму житті, однак воно спричиняло також найбільшу тривогу. Саме тому, коли діти були маленькими, мої методи захисту й подолання стресу сягнули нових висот. Озирнувшись назад, я усвідомила, що у той період не могла бути приємною для людей, які відвідували наш дім, у тому числі й для матері. Я тримала домашнє господарство під жорстким контролем і відчувала гостру тривогу, коли мені здавалося, що щось не в порядку. Я наполегливо працювала, майже не приділяючи часу собі, друзям і родині або ж тому, щоб відновити сили. Насправді мені було не дуже весело у ті дні, хіба що, сподіваюся, з дітьми.