В історії про достаток ішлося про таке: «Ви щойно отримали підвищення на роботі. У вас є можливість переїхати у ту частину країни, де ви завжди хотіли жити, або ж ви зможете й далі мешкати там, де зараз. Хай там що, компанія дає вам велику суму грошей для покриття витрат на переїзд і дозволяє залишити собі те, що ви не витратите. Ви будете заробляти на сто відсотків більше, ніж на попередній роботі».
Як і слід було очікувати, дослідники з’ясували, що учасники дослідження, котрі прочитали розповідь про скрутну ситуацію, були менш готові чекати винагороди у далекому майбутньому й частіше хотіли отримати винагороду негайно порівняно з піддослідними, які прочитали розповідь про достаток. Цілком логічно, що коли ресурсів не вистачає, люди виявляють більшу зацікавленість у негайному прибутку, а також менше впевнені в тому, що винагорода чекатиме їх у майбутньому. Постає запитання: чому так багато людей, котрі мають доступ до значних матеріальних ресурсів і живуть у багатих країнах, усе-таки опираються у повсякденному житті на мислення скрути?
Занадто велике матеріальне багатство може мати такі ж негативні наслідки, що й занадто мале. Як ми вже бачили, перевантаження дофаміном послаблює нашу здатність відкладати задоволення. У соціальних медіа при умові поєднання перебільшення і «політики постправди» (називаймо це чесно – брехні) наше відчуття скрути навіть у часи достатку лише посилюється.
Я вже згадувала про зефірний експеримент Стенфордського університету, під час якого дослідники вивчали здатність дітей віком 3‒6 років відкладати задоволення. Згідно з експериментом, дітей залишали на самоті у порожній кімнаті, де на тарілці лежав один шматочок зефіру, і говорили, що вони отримають ще один шматочок, якщо зможуть почекати 15 хвилин, не з’ївши першого. Дитина отримувала подвійну винагороду, якби дочекалася її.
У 2012 році дослідники Рочестерського університету змінили стенфордський зефірний експеримент, додавши до нього одну важливу деталь. Напередодні проведення зефірного експерименту одна група дітей на власному досвіді дізналася, що таке порушення обіцянки. Дослідники вийшли з кімнати, сказавши перед цим, що повернуться, коли дитина подзвонить у дзвінок, але не зробили цього. Інша група дітей дізналася, що таке виконана обіцянка: дослідники повернулися, коли пролунав дзвінок. Діти з групи виконаної обіцянки були готові чекати на другий зефір в 4 рази довше (12 хвилин), ніж діти з групи невиконаної обіцянки.[142]
Ці дані свідчать про те, що схильність говорити правду впливає не лише на наші дії, а й на дії інших людей. Я спостерігала це явище у клінічній практиці безліч разів.
У 2013 році проблема Марії з алкоголем сягнула апогею. Її часто привозили у місцеве відділення швидкої допомоги з рівнем алкоголю у крові, що в 4 рази перевищував допустиму межу. Чоловік Марії Дієґо взяв на себе основну частину піклування про неї. Тим часом він боровся зі своєю залежністю від їжі: при зрості 1,55 метра він важив 152 кілограми.
Дієґо розповів мені: «Коли я побачив, що Марія починає одужувати, це спонукало мене змінити власне життя. Я розумів, що вона рухається у правильному напрямі й не хотів залишатися позаду. Тож я купив фітнес-браслет і почав ходити у тренажерний зал. Почав рахувати калорії, й один лише підрахунок калорій примусив мене усвідомити, скільки я їм. Згодом я почав дотримуватися кетодієти й інтервального голодування. Я не дозволяв собі їсти пізно ввечері чи вранці, поки не потренуюся. Я бігав, займався важкою атлетикою. Я зрозумів, що голод – це сигнал, який можна проігнорувати. Цього року (2019) моя вага становить 88 кілограмів. Уперше за довгий час у мене нормальний тиск».
У своїй клінічній практиці я нерідко спостерігаю, як один член родини починає одужувати від залежності, а невдовзі після цього інший член родини робить те саме. Я бачила, як чоловіки кидають пити, а їхні дружини припиняють заводити романи. Я бачила, як батьки припиняють курити марихуану, а опісля від цього відмовляються і їхні діти.
Можна припустити, що у цих випадках, як і в модифікованому зефірному експерименті, відбувається ось що: коли нас оточують надійні люди, відповідальні перед нами, це посилює нашу здатність бути відповідальними перед собою. Коли інші люди кажуть нам правду й виконують обіцянки, які вони нам дали, ми відчуваємо більшу впевненість щодо світу й свого майбутнього у ньому.
142
Celeste Kidd, Holly Palmeri, and Richard N. Aslin, «Rational Snacking: Young Children’s Decision-Making on the Marshmallow Task Is Moderated by Beliefs about Environmental Reliability», Cognition 126, no. 1 (2013): 109–14, https://doi.org/10.1016/j.cognition.2012.08.004