— Дихай, вдихай цей запах. Цей запах зміцнює і надасть тобі сили, — східцями на веранду піднімався чоловік у червоній сорочці, червоних штиблетах. Іван пожбурив у незнайомця табуретом, але дзиґлик пройшов молодого чоловіка наскрізь, поторохкотів по східцях, влучивши у стіну, розбився на друзки.
— А… Це ти… — прохрипів, ковтаючи липку слину, Іван.
— Поїдь у бік півдня, коли почуєш той запах, то дій. Хто б під руку не потрапивив. — І покровитель щез.
Ракща ходив церквами. Тільки там він мав надію врятуватися. Чуття звіра, колишнього мента, його не зраджувало. Смерть має властивість з'являтися тоді, коли ти найменше на неї чекаєш. Він вже навчився розрізняти її на запах, мигдалевий, з запахом підгорілої каніфолі, волошкового запаху. Смерть ходила навзирці. Зашурхотить куля. І все, тільки дух вилітає з рота сизим паром. Душок гнилозубий. Паскудь. Матері зарані виховують з своїх дітей патологічних убивць і проституток. Ракша ходив з церкви до церкви, сподіваючись ще натрапити на Дофіна. А Іван тієї миті, бовтаючись у трамваї, колисаючись на м'якому сидінні, — угледів Ракшу, але не пізнав його чи просто примарилося. Іван їхав у напрямку півдня і був певен, що розбудить суспільство, примусить заговорити про нього, Івана; а ще бажав необмеженої влади, достойний якої, тут він був певен на сто відсотків. Вони, люди, зледащіли в кінець. Терпцю прийшов край. Так і Ангел говорить. Треба, щоб вони ходили в страху, щоб вони зрозуміли — ця кара за їхні злодіяння ляже на плечі. Він котився у червоному трамваї на Солом'янку. Перед очима наче горів малиновий каганець, що показував дорогу. Але з першого разу нічого не вийшло. Він потрапив не в ті двері. Йому сказали, що така тут не мешкає, але вони знають вчительку, що мешкає, з двома дітками. Дві дівчинки? Так, здається, так. Тоді щиро дякуємо. Балаканину глушили розливи «Ламбади».
Вона майже не змінилася, ця зашмульгана, слабка на передок сучка. Його перша вчителька, перша полюбовниця Шестєрова. У неї двоє дітей. Цікаво, де ті байстрюки повзають? Жінка спокійно пропустила його до гостини, будинок приватний, і вона не впізнала його: а так, притримуючи на грудях халат, завела до вітальні. Тільки тоді, коли він сів на стілець, відкинув капюшон, поставив сумку під ноги, зазвичай звісивши руки на колінах плітями, вона щось запідозрила.
— Я можу чимось вам допомогти? — запитала.
— Я хочу запитати вас: чому? Чому ви найбільше з мене сміялися у школі; чому ви дозволили мене зґвалтувати Шестєрову? Що я вам такого поганого зробив, щоб ви мене цькували як останнього покидька, адже у мене була родина, велика родина. Але чому весь час ви виставляли мене на посміховисько…
— Іван, — у жінки з подиву і переляку зуб на зуб не попадав. — Я нічого такого поганого не зробила…
— Окрім того, що стравили мене з Шестєровим. Я ж вас любив дуже. А ви мене зненавиділи. Мені не було де голову прихилити, а ви гнали мене як собаку, що тільки-но примостився на ослоні.
— Чого тобі треба? — вона зібралася вся, стала подібною на невеличку, степову пташку, з велетенськими очима, з молошного кольору шкірою, під якою билися, пульсували голубі жилки. Вчителька і зараз мала той ефектний вид, дарма, що двоє дітей. Одна дівчинка семи років і хлопчик трьох.