Ракша повернувся додому. Запустілі квартири викликали у нього тоску, звірину тоску самотності. Його не дратував бидлам, бардак, розгардіяж, — це він постійно і наполегливо підтримував. Але пустота, юдольне запустіння викликали думки про намарність людського існування. Це асоціювалося у нього з незрозумілим, пекучим болем, що ганяв містом від дому до дому. Він не міг роз'яснити, що трапилося з ним, але знав, що так необхідно. Вороття назад немає. Та і Ракша вже був іншим. Він не постарів, але схуд, витончився, з проваленими щоками, темними від безсоння очима; він мав кремезні плечі, сильні руки. Розгрібши купи сміття, він розклав карту, детально викреслюючи місця перебування Білозуба. Він вже напевне знав його спражнє прізвище, але не було ні свідків, ані самого звинуваченого. За роботою його застав телефонний дзвінок. Ракша напружив м'язи на спині, його пробрало потом, наче хтось покликав його тихо так, віддалеку, наче моторошний голос, зовсім неживий. Мурахи поповзли шкірою, пішло холодом. Телефонний дзвінок вночі. Він повагом подався до телефону. У рурці запитали його прізвище, а тоді, переконавшись у правильності адресата, наказали негайно з'явитися до Міністерства внутрішніх справ. Ракша тільки й спромігся на слово «Так», а вголос, кладучи рурку, сказав:
— Мене не інакше до генеральського чину представили. Не інакше. Згоджусь тільки на міністра.
На ранок Ракша дізнався, що він таки знову справжній полковник і що на нього вішають справу маніяка, тобто Дофіна, як його називав юродивий: Дофін Сатани. Васькович потиснув Ракші руку єврею, вологою і липкою; і Ракші захотілося чимдуж обітерти її. Ракша почав діяти. Він напускав стукачів по всіляких притонах і гадюшниках, дешевих і багатих ресторанах. Розпитував у залізничників. І майже всі бачили цього чоловіка. Сіра, невиразна зовнішність, з усмішкою, забалакати може так, що дивина, а не чоловік. Що накоїв? Та нічого особливого, аби ви тільки потелефонували, коли з'явиться. Годиться. Значить все здорово. Г так цілий місяць. Тоді Ракша знову згадав Ромодана. Запросив його на допит.
— Ну шо, начальник, найшов свого різуна? — ухмилився Ромодан.
— Ні. Але хочу дізнатися, на який ляд ти мені на голубів показував.
— Чого ж ти така безтолкова голова? Він серед синеньких голубочків. Він десь ховається серед голубих, мать твою. Безтолоч. За останньою інформацією, то він десь отирається в голубих чи рожевих кварталах на Мінській. Більше нічим не можу тобі допомогти. Через три дні суд, а тому вже прощай, може, там зустрінемося, якщо наші попи не понабріхували щось. Не інакше воно там, як тут.
— Навряд чи для тебе там знайдеться тепла комірчинка, хоча зла від тебе не так вже й багато, а мені про свої гріхи треба думати.
— Які ми стали набожними. Ось що значить спілкування, живе спілкування з народними масами, а не… Ну. Прощай, менток, більше ми з тобою не побачимося.
Це була жінка з іншого світу. Він відразу її вирізнив по манікюру. Дорога, але скромна вдяганка. Вона навіть виглядала дорослішою, але їй десь приблизно до двадцяти п'яти років. Десь на цій межі. Сріблясте «рено», руді, до мідного переливу, кучері, зелені очі, тонка шкіра, але тверда рука. Іван торкнувся її зовсім легко, що від дотику затіпалося у нього серце в грудях; і вона, на його подив, відповіла усмішкою, не лукавою, з тріском хтивинки на дні ока, легко пускала сором'язливість гуляти молошним лицем.
— Ми справді десь вже бачилися, — сказала вона, і він помітив, як зіниці у неї ширшають чи то від збудження, чи від страху. Останнє він відкинув. Вона продовжувала: — Не думайте, що я чіпляюся на кожного гарного мужчину. Але ми справді бачилися. Ви мене, мабуть, не запам'ятали, а я вас запам'ятала. У вас Особливий погляд і усмішка. Дуже мила.
Івану потепліло нижче живота.
— Давайте пообідаємо якось у ресторані, — трохи недбало, інтригуюче запропонував Іван.
— Атож. В «Кракові». Новий зовсім ресторан. Помірні ціни. А там — як Бог покаже. Я ділова жінка, тому не можу й не маю часу на цю тяганину з квітками, з дзвінками. Давайте назначимо час і пообідаємо.
— О'кей…
Срібляста сигара «рено» прокотилася сірою Мінською, звернула ліворуч, злилася з різнобарвним кушпелинням великого гирлища траси. Ліліт сиділа і кусала від досади губи. На пробках вона клаксонила, що було сили. Верещала в мобільник, але відповіді не було чи не з'єднували з абонентом. Вона потелефонувала до Ракші, але слухавку ніхто не брав. І мисленно вона попрощалася з Ракшою. Скоро в неї теж знову почнеться здоровий конячий секс, гантелі зранку, холодний душ, дієта, подіуми, лахміття. Але Ракша, чого він їй втілющився в голову, тим паче мент, яких вона не те щоби ненавиділа, а готова була зробити все, щоби половина цих ледацюг потрапило за ґрати. Вона увімкнула приймач. Співала Едіт Піаф. Ліліт скорчила обличчя, перемкнула на новини. Ніяких тобі зрушень. Наче ця сволота не ходить під носом у людей і вирубує до ноги весь люд. Він хоче бути відомим, він вважає себе більшим, ніж є хто на світі, цей поганець. Три дні їх розділяло до зустрічі. Якщо не злякати, то вона зробить з нього решето, нарубає демонам фаршу з… Ах, знову пробка. В міліцію ані ногою, бо вони тільки заплутають справу, лишать його живим, а він, паскудь, не може, не має права жити, хоч як воно не по-християнському звучить. Вона заскочила в солярій, вилежала без задоволення свій термін, щоб лишатися собою — чарівною. Вона вигадає йому якусь божевільну історію, а він обов'язково поведеться. Люди схильні вірити брехні, а не правді.