ь такого, що заворожило його погляд, його тіло, котрим він так пишався, налило бридкою і тяжкою кров'ю, зовсім не його. Далі хмара набрала форму обруча чи кола і поволі почала спускатися донизу. І в часі, як коло опускалося нижче, то він відчував себе маленьким та нікчемним, розплюснутим, і та могутня сила, що увійшла до нього з відвідинами Ангела, кудись звітрилася. Він перестав пити каву, духмяну, з приємним для нього і дразливим пощипуванням носових пазух запахом, замішаному на нудному духові крові, — Іван виплюнув її на підлогу, завертів оскаженіло очима: жінка на кухні Смажила м'ясо; вона стояла боком, у профіль, одягнена в агатового кольору сукню, проти вікна, і він встигнув подумати, що вона, аби захотіла, могла вистрибнути з вікна, принаймні закричати, дарма, що сьомий поверх, і навіть вприкінці думки побажав того сам, скулячись від солодкого внутрішнього жалю. Жінка робила все покірно, майже механічно, скоряючись наглій звичці домогосподині: сукня приємно шурхотіла, вивітрюючи запахи, відтіняючи бліде, з тонкими і благородними рисами обличчя. Але Іван почув страшний удар, саме удар, такий, наче об воду ударили велетенським крилом, зачепивши повністю широке плесо озера, збуривши хвилі. Так для нього сколиснулося повітря. І він взагалі перестав чути. Він оглух: тільки металевий лязкіт крил, мертві свинцеві від спеки сфери заколисалися як хвилі, неправдоподібно нерухоме небо зарухалося, зависло у широкому вікні живим желатиновим згустком, а мухи масними чорними плямами зупинилися; встояне на крові повітря вмент просякло аміаком, — очі у вбивці вирячилися, він почув, як вони вискакують з орбіт, а з ніздрів потекли тоненькі струмочки сукроватиці. Іван захникав, висолопивши розпухлого, обкладеного білим язика, і ось його погляд натрапив на тоненьку чорну книжечку, яка була нічим іншим, як баптистською Біблією. Його як хто стусонув у живіт, в саме сонячне сплетіння, розкидавши тріщини болю всим тілом, що спліталися в один вузол, викручуючи зуби: на чотирьох, пускаючи липку слину, соплі, сукроватицю, він заповз до кухні. Жінка стояла на колінах і молилася. На столі сходило сизим паром м'ясо. Він відхаркався, швидко приходячи до тями, продовжуючи стояти на чотирьох, потім сів, подивився здивовано на одну руку, потім на іншу і вдарив жінку, наказавши їй роздягнутися. Жінка зняла через голову сукню, і він з насолодою втягнув солодкий запах пещеного тіла, тремтячого і мокрого від страху та збудження. Іван подивився на неї протяжним водянистим поглядом, перехопив її жалібний, близький зараз йому, майже відповідно ніжний. Вона вимовила, досить спокійно, але з надією: «Пожалій мене. Я все зроблю. Навіть більше, навіть чоловік не робив зі мною такого…» — вона затнулася на слові «робив», що тяжко і лиховісно зависло у повітрі: він дивився на її гарне тіло, пругке і білосніжне, і здивовано, майже по-дитячому, з пустотливим виразом, торкнувся пальцем її грудей, провів нігтем збудженими від страху сосками, вкотре смакуючи податливість тіла; у нього зіпріло чоло, але він нічого не міг сказати, вихопивши тільки таке недоречне, що для нього прозвучало страшніше, ніж будь-що: «У тебе дуже ніжне тіло. Як у червоної риби. Ти дуже багата і гарна». І він швидко заковтав слину, його відсутній погляд повернувся, і він розумів та пишався, що в такі хвилини у нього сумний та прекрасний погляд, як у кіноактора, зовсім не відчужений, а теплий, з спалахами, іскрами злого лукавства, навіть — хо-хо — веселенький. Жінка сама спробувала усміхнутися, блиснувши гарними, порцелянового кольора зубами. Проте його погляд поволі воложнів, убираючи чи то темряву, чи страх. Потім навала звуків, що розламували його істоту зусібіч, а не тільки з нутра, і почув тільки легеньке надоїдливе лящання, але вже чітке, зрозуміле, близьке, таке, що він міг осмислювати звуки жіночих слів, і попріч усьому, чим жінка більше просилася, тим більше це його дратувало, викручувало у паху, і йому хотілося робити з нею все заборонене для нього, невимовно чарівне, гибле, чого не робив ніхто більше; і чим настирніше лунали крики її прохання, чим більше лилися сльози, тим лютіше, аж до власного ридання, він робився навіженим, захопленим, як хлопчисько: спогади роїлися в голові, з якоюсь чаруючою мелодією, що тремтіла молодими жіночими грудьми, змішана з ворожбливою мелодією, що колисала, витягаючи з пам'яті запахи, наповнювала рота смаком черешень, мигдалю, суниць, а тому жінка на цьому тлі робилася нікчемною лялькою, з смердючого м'яса, з лахміттям, що нічим не вирізнялося від її чоловіка, від робітників, котрі лежали в калюжах крові, підпливали велетенськими сомами. І врода не рятувала більше її, ні, вона ніколи не рятувала її, вона злила, сердила Івана. Він глянув на робітника, важко повертаючи голову, так повільно, коли німіє від довгого сидіння шия: робітник лежав перевернутий навзнак і ворушив покусаними губами, пузирячись сукроватицею. Іван таємниче усміхнувся, в себе, мовби виконував шкільне завдання, а сам тихцем підзирав у вікно напроти, де роздягалася дівчина. І ударив жінку в живіт ножем. Навалився, взяв її, вірніше спробував, але вона завалилася на бік, довго і сильно билася та виривалася, покриваючи тишу несамовитим монотонним вереском, а він намагався закрити долонею їй рота, так, щоб не покусала пальці. Жінка перетворилася на великого червоного від крові черв'яка. Але він все ж таки надушив її, взяв у крові, як розпанахану рибину. Коли закінчив, то жінка була ще живою.