Першим запідозрив щось Річчі. Його чутливе серце по-заячому йохкало у грудях з самісінького ранку. Річчі заварив каву, а коли сів пити, то побачив порожню перевернуту склянку Івана, і сльози полилися у нього з очей. Потім він побачив під вікнами двох молоденьких міліціантів: вітер роздував їм штани, а вони йшли повагом у новеньких «нольових» бушлатах повз будинок і перемовлялися. Провівши парочку поглядом, він притьма подався до комірчини, одягнув на себе чорну жіночу білизну і зателефонував одному старому другові, але друг навідріз відмовився, мотивував, що має одного партнера і ділитися не буде. А просто, вирішив Річчі, боявся Івана — Іван поналякував найлагідніших приятелів. І Річчі знову забутів, розплакався, як велика, безсила, амебоподібна істота, з по-чудернацьки красивими очима. Річчі бив на друзки посуд — вибирав найдорожчий, ламав пальми та фікуси. Потім вирішив покінчити з життям, але упівдороги передумав. Він приб'є оту Маленьку Карлицю, що знизу, яка напивається і кричить йому у спину, вслід: «Підарассс». Випив таблетку заспокійливого, розлігся на канапі, покуняв, встав?а півгодини і прибрав у кімнатах. Потім стильно одягнувся: саме чорне, з червоним кашне. Одягнув м'які англійські перчатки, у ванній взяв «опаску» німецького виробництва, що лишилася йому ще від діда. Випив для хоробрості скляночку червоного вина на білій кухні під червоними трояндами кохання. Він пив терпке вино і манірно плакав. Потім встав і рвучко подався геть, вискочив, навіть не зачинивши двері, подався до Карлиці. Зросту ця жінка була не маленького, тому місцева босота і дражнила її Карлицею. Річчі натиснув на дзвоника, швидко відсахнувся від вічка і вже готовий був податися назад, коли двері прочинилися і на порозі з'явилася велетенська дама у два метри зросту. Мала вона пушок над верхньою губою, підборіддя круте, майже квадратне, всіяне прищами, бородавками, обтикане волоссячком, рідким та цупким.
— Чого тобі, підар? Напевне вже на двірничих переключився?! — Вставила своє Маленька Карлиця. Це найбільше роздрочило Річчі. Щось шепнуло, дмухнуло йому над вухом, і він з усієї сили, як тільки міг, ударив жінку ногою у живіт. Відпружинився назад, наче гумовий м'ячик. Закусивши губу зубами, він повторив спробу. Карлиця завила від злості, накинулася з кулаками на Річчі, а той намарно намацував у кармані «опаску», вчепившися у рукав халату Карлиці. Вона теліпала ним як ватною лялькою, б'ючи раз по раз головою об стіну. Річчі, закусивши до крові губу, нарешті витяг «опаску» і полоснув по очах Маленьку Карлицю. Жінка завила від болю. Ухопилася за лице і посунула перетятого навпіл носа. Річчі прицілився, лежачи на підлозі і цвіркнув крицею по ногах. Та тільки сахнулася, подалася спиною у прочинені двері, але протяг стрельнув дверима, тріснув автоматичний замок і вона з Річчі лишилася сам на сам, поволі стікаючи кров'ю. Вона рухалася на нього, затиснувши кулаки, а з неї дзюрило, що з перевернутого відра. Голос, писклявий, як комариний писк, Річчі почув не відразу, а коли вже заносив втретє руку для удару. Голос сказав: «Розріж їй яремну…» Але Річчі бив куди попало, стругаючи пальці Маленької Карлиці, що олівці. Вона ухопилася останній у своєму житті раз йому за горло і стиснула мертві лабети. Забулькотіла, як великий самовар з кров'ю, впала, потягла за собою Річчі. Йому вдалося вилізти з-під туші лише за півгодини.
«Мабуть, довіку нам не відмитися від цього багна», — думала Ліліт, женучи трасою сріблястого «рено». Вона була вишукано одягнена, з тонким помаранчовим засмагом на шкірі у рідкісному парфумі, що знало кілька людей на місто. Іван зустрічав її прямо біля ресторану з великим букетом айстр. А у нього і справді чарівлива посмішка, щось ворушиться у його драконячих очах так, що нікуди подіти свої. Вони зайняли заброньований для них столик. Ліліт спостерігала краєм ока за навколишнім, але людей було мало. Вони мило розпитували одне одного про всіляку дрібноту прожитого: трохи про родичів, трохи про дітей, трохи про собак і полювання. Іван Білозуб добре умів клеїти розмови. Ліліт зовні трималася спокійно, як над прірвою, але з упевненістю, що витягнуть назад. Вона мило усміхалася, часом шарілася, часом видавала розбещене дівчисько, а собі накручувала у мізках: можна у туалеті, можна прямо на вулиці, найгіршим вартом може обійтися ресторан, що одне й те ж з туалетом. Додому до нього вона по етикету не має права їхати, бо це настрахає його, і будуть його шукати по всіх турціях і германіях, а він придбає особняк недалеко від Верховної Ради і буде навчати дітей фізики або розводитиме бджіл. Зрідка виходитиме на лови, щоб заколисати ляком спільноту. Вона їла, пила майже механічно, але з бісиками, зеленими іскорками в очах. Це йому подобалося. Акторкою тобі, шерепо, треба було стати, ти б, рідненька, такі аншлаги влаштовувала, що мало місця. Нарешті він запросив її на танок. Вони танцювали повільно, притиснувшись, наче вимагаючи або намагаючися щось відібрати важливе один в одного, вирвати шматочок трепетного життя, що поділене людиною на секунди, на хвилини, на пори року. Вони не розмовляли, тільки Іван блискав білозубою своєю посмішкою, заглядав у її вічі. Романтична, багата, красива — інший світ. Такою красивою печально жити. Але він візьме її до себе, закриє двері того світу, і вони справді можуть бути щасливими. Вони придбають десь на березі моря котедж і там поселяться. Він насправді любив дітей, далекі мальдійські острови, можливо, ще і слава пришкутильгає до його двору. Ліліт, попріч відрухову відразу до цього чоловік, тулилася попріч думкам до його гарячого, повного крові, свіжого тіла. Мізерність його душі нічого не варта, коли люди мають змогу і бажання порозумітися на рівні статевих інстинктів. Волинила «Ламбада», і Ліліт все міцніше і міцніше притискалася до нього, втягуючи запах чоловічого солодкого поту. Вона взагалі мало не зомліла, ноги підігнулися, а Іван щиро усміхнувся, заглянув у очі і запропонував відпочити. Ліліт тільки мотнула головою, а сама подумала, що ось зараз заверещить на весь зал, що хоче віддатися цьому покидькові. Вони випили вина, і вона ховала погляд, а він розповідав сальні, затаскані анекдоти, але так невимушено, шикарно і кумедно, що в часі Ліліт почала підозрювати, що чоловік цей зовсім не той, кого розшукувала стотисячна армія ментів. Вона майже здалася і дозволила накрити його долонею її. їй захотілося вибалакатися перед кимось або затанцювати до смерті. В голові у неї каламутніло, до нестерпного солодко. Його важка долоня накрила її тендітну, але вузьку руку, що знала ціну життю! Білозуб нічого не здогадувався, як і вона не була певна: чи не вигадана насправді вся ця історія від початку до кінця?