Річчі навіть не здогадувався, що він вчинив щось особливе; йому було просто бридко від липкої крові, що хльостала з нього, змішувалася з юшкою Маленької Карлиці; спочатку він вийшов на тротуар, де нікого не зустрів, окрім переляканих перекупок-бабів, і вже потім вийшов на широку Мінську трасу 98-го, жовтого і довгого, як цідило, автобуса. Ніхто не певен в тому, що чинить зло чи добро. Кожен певен, що вчинив відповідно ситуації правильно, тому і весь цей кавардак з світоявленням буде для багатьох дуже великим розчаруванням. Трагедія горшкового масштабу може напозір виявитися трагедією людства. Нічого не можна наперед прорахувати, окрім власних невипраних кальсонів чи залатаної акуратно комбінації. Річчі, розставивши руки, брів на два міліцейських «уазики», — там його помітили. І в мегафон наказували лягти обличчям на землю і викинути зброю. Річчі зупинився. Недорікувато подивився на долоню, що затискала «опаску», потім на другу, порізану, в засохлій крові, заплакав, наче на своїх руках прочитав власну долю. Скулу, різко окреслену, висвітлив міліцейський ліхтар. Мегафон гавкнув останнє попередження. І хтось вистрілив, Річчі продовжував стояти, освітлений рідким милом прожекторів, як комаха, що їй попереламували лапки, — він вертівся, намагаючись виповзти з-під світла, бо воно найбільше йому зараз заважало. Світло заважало йому думати, мріяти, шукати виходу. Він повинен поводитися, як герой, говорив його, Річчі, внутрішній голос, бо Іван тоді покине його. Він, Річчі, буде сильним. І Річчі посунув на міліцейський наряд. Перша куля хлопнула в плече, розвернула все тіло на тридцять шість градусів. Друга влучила у ногу. Річчі крутнув головою, впав на коліно, — заворожено, навіть з екстазом дивлячись, як з дірки, над колінною чашечкою, дзюрить його кров. Це було навіть красиво. Крізь туман подумав він і втратив свідомість. До пам'яті він прийшов швидко: над ним схилилилося кілька чоловічих облич, одне жіноче. Одного він упізнав, це той легендарний полковник Ракша. І тоді Річчі вирішив, що божеволіє.