— Я хочу понятих, свідків і зробити зізнання, — тихо сказав він.
Ракша на знак згоди махнув головою, з неприхованою жалістю дивлячись на замучене створіння, що потрапило до лаписьк Дофіна.
— Ти знаєш, де Білозуб?
— Так. Він поїхав на побачення, з цією жінкою… Він зрадив мене… Покинув…
Річчі заливався сльозами. Потім почав щось розповідати, аж до тих пір, коли Ракші увірвався терпець.
— Слухай, одножопий крокодил, ти мені давай розказуй, де він зараз і з ким… Ресторан…:
— «Краків» чи «Прага», точно не пам'ятаю… Як виглядала жінка? Я не люблю жінок… І цього не приховую… Начальник, де можна розжитися кокаїном… Я заплачу… Я відшкодую затрати… Інакше нічого у мене путнього не вийде.
Ракша засопів носом, витягнув мобільника. Натикав пальцем номер:
— Саїд? Саїд, братан, допоможи, пару пакетиків коксу треба… Ні, я тебе не чіпатиму… А там як подивимося…
— Ти знаєш, де його житло?… — звертається до Річчі.
— Мене кумарить. Мені болить. У мене, пане начальнику, всі кістки поперебивані…
— Уколіть під мою відповідальність конячу дозу знеболюючого, яке тільки є. Або транквілізатори. На ньому справді немає живого місця. Що… Порожньо… — знову муркає телефон.
— Са'ід? Здорово. Шоста лікарня. Посилай гінця, — потім до Річчі: — Поталанило тобі, зараз накачають всю Дарницьку фармацевтичну фабрику. Де ти мешкаєш?
Річчі втрачав свідомість, плутав слова, вигуки, моління, погрози. Вишукана велика комаха, що впала на землю і розбилася. їй хотілося політати, торкнутися неба. Дурна велика комаха, що називалася людиною. За кілька хвилин влетів посильний від Саїда. Викинув пакети на стіл. Чемно розкланявся, тримаючи праву руку під лівою, щоб почати в разі чого стрілянину, або більше для понту, аби не страшно було. Ще раз попрощався, досить ввічливо. І зник. Лікарі вкачали необхідну дозу/ морфіну, щоб Річчі прийшов до тями.
— Я наробив багато глупоти в цьому житті… Вони в «Кракові». В записнику моя візитівка, там моя адреса, а на чистій частині телефон і як їхати до Вана… Він зрадив мені. Я хотів бути сильним. Жінка. Це дуже гарна жінка, вишукана жінка… Мені навіть лячно дивитися, до чого вродлива… Звуть Ліліт, модельєрша. Крута.
Полковник Ракша завив не своїм гласом. Першим ділом він наказав взяти у кільце весь Мінський масив, попередив сусідів, що ніякого вбивства не було. П'яні розбірки. Навіть цього не було, ніхто нічого не знає. Інший наряд блукав у пошуках ресторанів, «Краків», «Прага». Решта сиділа у засідці на квартирі Ліліт і на старій квартирі Білозуба.
— Але дарма, не обнадіюйтеся, менти, він дуже сильний і розумний чоловік. Він великий чоловік. Він вибраний. А ви знаєте, що таке вибраність?
Ракша відмахнувся від нього, як від надокучливої серпневої мухи. Ракші хотілося закричати на весь білий світ, зірвати погони, ці кляті ментівські погони, якщо Ліліт не буде поруч, то все полишене сенсу.
Ліліт танцювала. Вона наповнювалася якимось чарівним трунком, тією отрутою, що нею напувають жінки чоловіків, щоб звести з розуму, щоб закохати і закохатися. Вона танцювала, тримаючи над головою бубна зі срібними дзвониками. Хилиталася, як тремтлива жива свічка. Одна лінія тіла переламувалася в іншу. Візерунок, розлущена пелюстка соковитих уст. Оголена нога, що випурхнула з-під шовку. Увібраний живіт, спина подається назад, ноги сплітаються біля ступнів, знову розходяться. Бубон на рівні грудей. Плачуть дзвіночки. Вона проходить повз столи, б'є в бубна і наспівує. Руки тягнуться до неї, намагаються облипнути стан. Стрельнувши зеленим оком, вона тікає ближче до середини. Ліліт хоче, щоб їй запам'ятали. Щоб сповістили, коли, де і як вона, з ким була. Ця напівсвідомість псувала її свято. А вона все більше, шаленіше віддавалася танцю. Іван, розімлівшись, сидів за столиком, самотній, маленький, але цим бевзям і в голову не змогло прийти, що він може знищити їх, їхній спокій, родинні зв'язки. Іван упивався своєю силою, як упивалася своєю вродою Ліліт. Вона буде його жінкою. Навіть сьогодні. Це те, що він чекав все життя. Він перестане убивати. Вони поїдуть далеко. Вона розуміє його. Вона розумна жінка. Вона відразу вирізнила і визначила, що він не простий чоловік. А непорозуміння зітре час. Це в його силі. Але щось буркало і тривожило його. Він почав думати про Річчі, і це непокоїло його, турбувало, як хто бив легко, але боляче у тім'я. Але він неспроможний дати відповідь. Прибулець не приходив, то значить все у нормі. Він обов'язково попередив би. Пора, настав час діяти. Куди вони поїдуть? Він не заподіє шкоди цій жінці. Вона не заслуговує на це. Вона порядна жінка. Він закоханий у неї. Несподівано дві оголених, вирізьблених, наче з слонової кістки, ноги зупинилися перед Іваном. Ліліт розмахувала» підтягувала шовк тканини, пучками, клубком до живота. Іван підвів очі. Не відриваючи погляду від двох красивих ніг, білої стьожки дорогих трусиків, м'якого округлого живота з персиковою шкірою, еластичною, саме еластичною, а не пружкою. Він знається на жінках. У нього такої не було. Він зустрічався з її зеленими очима, де поволі розпалювався рідкий вогонь хтивості і щасливого кохання.