— Нам треба йти… Я втомився… Давай поїдемо до мене. Я познайомлю тебе з моїм товаришем, він дуже цікава людина. Оригінальна, можна сказати.
— Іде… Годиться. Тільки за умови, що він не буде мені заважати… Тобто нам… — Ударила бубном, зайняла хороводом сріблястих дзвіночків повітря, але встигнула помітити, що Іван спохмурнів. І підозра знову поклала на її обличчя темну тінь.
Ромодан слухав «Ламбаду». Він дивився телевізор, що його невдовзі заберуть, якщо суд виявиться не таким лояльним. Але він чекав на щось більше. Він молився Аллаху. Йому дозволили перелистувати Коран. Кілька сур він вивчив напам'ять. І він не думав про братів, жінок, сестер. Попереду міг бути тільки він. І те, що чекало його на тому кінці, зрештою було початком і кінцем в одному лиці. Але Ромодан був певен, що не пора. Кожного ранку він голився під невсипним наглядом сторожі, з квадратною головою. Рідким волоссям. Кущами по черепкові. Ромодан чекав на вирок.
Ракша сидів, тоскно спостерігаючи за нічним містом. Ніч маружилася, фіолетово розкидаючи тіні, химерно видовжуючи предмети. Більше він не думав, а дивився у ніч. Навіть не чекав, все було програно від початку; воно було відоме там, куди живим немає дороги. Від однієї думки його брала моторош. На старій квартирі Білозуба чатував весь загін спецназу. Біля будинку Річчі — відділок міліціонерів та національна гвардія. Ракша не проминув помешкання Ліліт. Там стовбичило до десятка спецназівців з собаками, що у нетерплячці гребли землю, тицялися писками між ноги кінологам-собаководам. Ніч і глупа невідомість. І ти падаєш у неї, як страдник, як далекий сухий листок, якому все байдуже, окрім того, що його давно забуто і викинуто з життя Ліліт. Ніч і глупа невідомість. Ти давно почав розрізняти біль від людського щастя. Отой біль і є людське щастя. Ти останні роки, Ракша, ходиш навзирці зі смертю, а вона закохана, ця падлюча смерть, у тебе. І тобі прийдеться покласти перед ногами жінки весь біль, всю любов, всю жагу цього народу, до якого він належав, що його несправедливо кривдили скільки століть. Темне нутро ночі, і воно промовляє до нього, як розтягнута мова агонізуючого чоловіка. Думки Ракші важкі. Як металевий смак першого кохання. Як вітер поверх голів. Треба зупинятися на цьому, Ракша, бо інакше це добром ніколи не скінчиться. Занапастиш усіх. І тільки від однієї думки він підстрибнув, мов ужалений. Ні, це не його мислі, а хтось нашіптує вуркотливо і переконливо йому на вухо. Він не хотів вже бути полковником. Ці мислі наповзали з ночі, зашмульгуючи ясність думки.
Він вже не хотів бути полковником. Якщо закінчиться все добре, то він потихеньку спиватиметься дешевою сивухою, десь на дачі, колупатиметься на грядках: хай воно летить під три чорти. Рації раз по разу пищали. Вже друга половина ночі, а із засідок тільки чулося: без перемін. Як здоров'я Річчі? Оклигує. Він нам ще потрібний живим, бо не інакше ця паскудь Білозуб знову відбудеться легким ударом ратиці. І Ракша знову тупо дивився у ніч, висмалюючи цигарку за цигаркою. Він думав про смерть. Раніш він так не думав. Жмур він і є жмур. Але зараз він зіткнувся з нею, як тендітна балерина з панцерником. Одне слово «смерть» викликало у нього огиду. Ні, він не буде ментом. Він втратив усе: кохання жінки, сам себе занапастив, подавшись до ментярні, і нічого від цього чекати добра. Краще здихати під арканом, ніж бути мусором, злочинцем під крилом закону. Рації мовчали."
Сріблясте «рено» рушило з місця. Воно таки рвонуло, полетіло в темряву, у напрямку масиву, до Мінської, але упівдороги Іван запропонував поїхати на свою стару квартиру. Ліліт не погодилася. Краще вже до неї. Вона наспівувала, закидала ноги на кермо. Щиро сміялася з жартів Івана, дозволяючи собі за кермом випити келишок шампанського. Іван весь роздобрів і їхав певний своєї перемоги і певний того, що щастя його, те щастя, обіцяне Ангелом, влада над світом, ось воно тільки починається. Ліліт розповідала, як уміє добре готувати. Іван тільки тішився розмовою. Йому це нагадувало легку любовну пригоду, що з часом виросте у велике почуття. Хіба не для любові живе чоловік? Хіба не народжуються з кохання діти? Вона припала повним ротом, соковитим ротом до його тонких губів, відчуваючи, як тріпоче серденько, як ноги мліють, і вона ганчіркою ось-ось повисне на дужих плечах цього чоловіка. Зараз вона впевнена — це не той тип, що його шукав Ракша. А Ракша… Нехай котиться той Ракша під три чорти. Вона насвистувала модну пісеньку, але кермо дало крену, зачепилося крилом і бампером за стовпчика, пішло юзом, вирівнялося. Через побите переднє скло вилетіла сумочка Ліліт. У воду озера.