Іван, десь того часу, стояв на майданчику, серед тремтливих рожевих індійських троянд, дивився, як вітром роздуваються білі парусинові штанц у фотографа, наче нічого кращого в житті не бачив, так чомусь видалося Ракші, і йому примарилося, що то його далеке дитинство, з чарівними цирковими містеріями, забутим терпким щастям, яке іноді відчуваєш, вдихнувши чистого озонового повітря на похмілля. Синє сонце хилиталося врівень голови. Коли капітан Ракша задер голову, то зустрів цей немислимий вицвілий погляд, майже небесного кольору. Ракша відригнув, сплюнув під ноги, слухаючи, як подвір'ями розбігається дитячий крик, вищать гойдалки, а в небі все наливається більше і більше, — скоро знову уперіщить дощ, ще більший, упаде важкими полотнами, так як падає крик жіночий серед пустоти і порожнечі вулиць, як б'ється глухо монета у під'їзді важким серпневим понеділком. І Ракша, наче скулячись від болю, поволі підняв голову ще раз, як хто його вимусив, то угледів темними ямками вікна чиюсь легку тінь і якогось дідька подумав: «Вляпався, мать його…» І далі покотило дворами. Псюки захлиналися білим кашлем, — верещав, зігнутий у три погибелі, від шлункових спазмів капітан Бондаренко, тицяючи пальцем то на Комету, то на Ракшу, ворушачи, хляпаючи по-риб'ячому ротом, знову нагинався і блював у калюжу. Тоді, із завченим відчуттям виконаного обов'язку, він заклацнув кайдани на руках Комети, гукнув Зісельмана, дивуючись тупому приливу нудоти, відчаю і відрази. І йому захотілося плакати, зовсім по-дитячому, безпомічно і невідомо чого.
Напевне з майданчика, трохи вище гостроверхих веж, чорних списів будівельних кранів, Іван Білозуб подивився на руду куряву з темного боку міста. Йому подуло прохолодою в обличчя — це накотила довгоочікувана ніжність, відпускаючи у порожнечу невблаганний страх минулого: дійшло до нього, що вже не треба зупинятися, навіть колись давно, зовсім лячно і неждано подорослівши, бо до цього ніяк не міг зрозуміти, що його в'язко стримує або навпаки — змушує летіти в провалля яскравих видив ночі: зараз він відчував чарівність жаского і теплого початку, благоговійно дослухаючись до того, як рипить пісок під ногами, тріщать незайманим хрускотом галузки та рештки шкла під протекторами черевиків, і, ступаючи у переддощову пароту, підставляючи плечі, ловлячи перші важкі, рідкісно великі краплі дощу, зачудовано вирізняючи присутність якогось іншого життя: псячі сліди, металеві каркаси, далекі будинки, з червоними черепичними капелюшками дахів, що нагадували йому індіанські вігвами, римські портики, а послід — вовчий або ведмежий; від цього запашно потягнуло чистотою дитинства, ранками з виїздами на дачу або до села, до бабусі, коли перед тобою лежать випорожнілі, слизькі та чорні канали метрополітену, з невитравним креозотним запахом і трункими жіночими парфумами з назвою «Червона Москва». І він був вдячний цій хвилині, а вірніше — він не міг навіть підібрати слова. Ось тоді він взяв, для себе, і спробував розуміти прості речі, що були давно зрозумілими, але з часом і плином, з втратами, з надіями відійшли в неіснуючу далечінь, продовжували жити за товстим шклом або, відшукавши інші речі, вжившійся у них, взявши зграбно на озброєння, щоб катувати його, Івана; тоді він напросто, колупаючись в зубах, з переляком, радісним та невгамовним, як у квітні місяці, зрозумів, що оті виступки, опуклості, дірочки в зубах, свеблячка болю, а не сам біль, не що інше, як саме його найдовше, найстрашніше, найнужденніше, найпрекрасніше його життя, і воно, оте копирсання, складає невід'ємну частину, воно складає розуміння, життєвий шлях і наснагу. І він заспокоївся взагалі, бо навчився давати раду думкам. А тоді полив дощ; початком він опускався повільно, наче живе створіння, розвіюючись світом, над притихлим містом, сльозливо обтікаючи вікнами. Далі він упав великими рваними розкриллями, але перед тим Іван став на коліна і почав молитися. Він молився щиро, хоча не знав жодної молитви, а тому його балачки видавалися глухим монотонним бухтінням дикуна, що просить у дерев'яного свого ідола всього відразу, але звертався він пристрасно, захлинаючись у соплях і сльозах, заходячись зашпорами душі, доки під ним не набігла велетенська калюжа. І вже радісний звівся і пішов, виважуючи кроки до будинку, що білою плямою піднімався і тремтів разом з дощовою купеллю, де з майданчика, з узвишшя, він споглядав озера в синіх попругах, в чорних брижах води, великі шматки чорної і необітованої землі, коли бажалося закричати, як мисливцю. Але що насправді билося у його голові, де, наче велетенський дзвін, розхитувалися почуття і думки, разом з могутніми притоками крові, ніхто не знав. Він холодно, байдуже і по-обивательському цікаво, наче його зовсім не обходить, без будь-якої злоби, спостерігав, як відводять під дощем зсутуленого, з розбитою пикою, викрученими руками, з скляним і напрочуд твердим поглядом Комету.