Комета, син шулявської шльондри і конголезійського негра-марксиста, якого убили на «кругловій» дорозі, коли той намагався затягнути до ліжка дівчину ватажка місцевої банди. І зовсім не з дурного тону, а через незнання місцевих звичаїв, бо навіть напівдикому негру невтямки, що такі гарні дівчата можуть продаватися у країні комунізму. Можна поілюзувати, що перед самою смертю він розчарувався у системі загального людського щастя, з сонцем розвиненого чи развітого соціалізму. Ватажка, як належить, посадили, потім він отримав «вишку», тобто смертний вирок, наче символічно окресливши загадкове коло подій, що відбулися невдовзі. Комета був нівроку дужим чоловіком, доволі працелюбним, з темною шкірою і м'якими африканськимми рисами обличчя, що чомусь імпонували совєтській людині як інтернаціоналісту, гуманісту і таке інше. Кожен, хоч трохи освічений у марксистській чи ленінській практиці чолов'яга, хотів випити з Кометою, залюбки повчити його життю, бо почував перед ним незрозумілий обов'язок та комплекс, який кремпує середню людину перед акторами, поетами, вченими та всілякими хвостатими знаменитостями. Комету залюбки і з добрим серцем запрошували на гостину, усупереч репутації його матері, хоча послугами її користалося замалим не півпоселення, що натоді було тільки приміською столичною зоною. Псуватися Комета почав швидко, як і кожен пацан, тобто малолітній хлопчак, що виростав і мужнів на вулиці, тицяючись, мов сліпе кошеня, засцяними підворотнями. Він швидко, десь у дванадцятирічному віці, навчився красти в універсамі пиво та оселедці, а потім вони з Ходановичем, його товаришем, в майбутньому ґвалтівником і пасивним педерастом, пропивали та прощали з великим задоволенням здобуте. Комета від природи був цікавим чоловіком, тому, видно, і носив таке поганяло. Він читав брошурки, книги про розбійників, про піратів, про королев і рицарів, часто намагаючись розповісти про це несусвітньо дурним своїм шкільним товаришам. Причиною його падіння, тобто сповзання до низу по суспільній драбині, була, напевно, і вроджена чутливість, відсутність будь-якого виховання, але радше оте романтичне осяяння, що супроводжувало Комету скрізь, де б йому не випадало з'являтися. Про нього, у його товаристві, говорили «світла людина», і тягнули хто до столу, хто у ліжко, набалакуючи купу компліментів, неіснуючих достоїнств, пророчили за чаркою велике майбутнє, мабуть, комірника чи сторожа. З усього цього можна зробити висновок — краще б Комета не читав. Для нього, тобто Комети, друзі вартили набагато більше, ніж заведено у середовищі робітників, навіть інтелігенції, бо ані ті, ані останні не приймали цього так щиро до серця, як сам Комета. А ще причиною: завищена чутливість Комети, — як і кожна потенційно здорова одиниця суспільства, обтяжена творчими коплексами, любив дівчат, саме любив, задивляючись на них, наче слухаючи музику, спостерігаючи зовсім невідомий, протилежний світ, але жінок страшила його темна шкіра, палаючі очі, тому сприймали відповідно, як малюнок з часопису «Навколо світу», і милувалися з нього, як з сьомого чуда світу, тому і виходило, гуляло у товаристві: Комету ліпше тримати за блазня або як яскраве екзотичне створіння, хоча про це говорилося потаємно, сам на сам, в перекурах між пиятками, танцями, весіллями, але відчували, скоро навіть дуже, нестандартність ситуації, а тому хитро, замало не делікатно, давали зрозуміти, що і хто він. І згодом все вийшло на білий день. Тут Комета і почав навісніти. Добре начитаний, він вимагав до себе зовсім іншого ставлення, ніж до когось, і всі це розуміли, але навряд чи підтримували, називаючи його хвальком, брехунцем, а тому Комета виписував на людях зовсім-таки ексцентричні вибрики, котрі наводили думку про хворобливий, розладнаний розум Комети. До вподоби було краще мати справу з вантажниками чи робітниками, які фільми про революцію дивилися в п'яному, розібраному стані, і то раз на рік, але знати, що чекати від них, а по всьому — нічого окрім білої гарячки. І поганяло він дістав якесь незвичне для того середовища, де йому мимоволі доводилося існувати, куди невблаганна доля занурювала все глибше, і тому він жив, наче у глейкому смердючому водовороті, з якого вибратися шансів один із ста. Він навіть, перед самою службою в армії, намагався віднайти причину і поступив учитися до сільськогосподарського технікуму, але швидко був відрахований за нетактовну поведінку, політичну неграмотність, і насамкінець, уквітчаний всілякими іншими мотиваціями та констатаціями, фактично був полишений морального црава на спілкування в онному суспільстві, а факти ті, що ними заповнювалися блацки, особові справи, а ще тюрми, говорили про досконалість і справедливість правосуддя, — а тому в часі Комета навідріз відмовився показуватися на грамотні люди і втратив віру до них взагалі. В армію, на службу, Комета не потрапив. Його арештували за фальшивим звинуваченням у пограбуванні пивного бару. Як не доводив адвокат, що пройнявся долею талановитого, — так він вирішив, — хлопця, як не клялися свідки, але Кометі, на невимовну радість судді та прокурора, припаяли п'ять років позбавлення волі в таборах суворого режиму; і хоча відсидів він з тих п'яти тільки три, але повернувся звідти зовсім іншим чоловіком, із стурбованим обличчям і очима, що вибирали людей, речі і все інше. І на дім, на батьківщину свою, він подивився по-іншому. Товариш його, Ходанович, спав уже років зо два обісцяний під тим же універсамом, де вони крали оселедці та пиво: Комета стояв і дивився на нього під мороским осіннім дощем, розуміючи, що нічому не дивується, але дивно якось хочеться плакати. Тож статус у Комети на вулиці визначився швидко. На роботу він не міг влаштуватися з багатьох причин. По-перше, він спробував тюремного хліба, тобто зледащів, а Комета пішов і відбував покарання як путьовий, тобто не стукач, не гомік, не ґвалтівник, а тому розбестився на зоні від неробства, що було мірилом, зековським законом, — там він навчився добре грати в карти, нарди, точити ручки до викидних «фінок», малювати гральні карти, розказувати, або «тіскати» романи і всілякий інший мотлох, зовсім непотрібний у вільному житті, а для обивателя жах із жахів. Друге: він продовжував запоями читати, ляпати погожими днями язиком на «п'ятачку» десь поблизу пизниці, але йому, засвідчимо, хотілося правильно жити, нормально співіснувати з рештою населення, то радше давали знати гени безпутнього батька-марксиста, а можливо, загроблене марнославство талановитої людини, що підло була викинута суспільством за бар'єри. І останнє: закон і моральний лик совєтської людини, — що найменше бралося до уваги, але воно то і було чи не найголовнішим чинником. Тяжіння людини до нормальності завжди балансує між злочином і збоченством. Ще у шкільні роки він визначив, що тут нічому не навчать, а ще більше: не візьмеш знання у блідавеньких, полишених енергії вчителів; але тоді, на свій розсуд, Комета намагався дошукатися порятунку у книжках. Він ще не знав таких слів — «пророки» і «Бог», хоча іноді вони траплялися на його очі. Віддати належне — він довго і часто прочитував ці місця, якось шанобливо виділяючи, наділяючи їх увагою, теплотою і ніжністю, навіть тоді, коли говорилося про них в досить негативному тоні. А на волі Комета вперто хотів бути нормальним, тобто