мати красиву жінку, гроші, повагу серед тих людей, з якими він спілкувався і жив. Більше йому нічого не хотілося. Хіба що аби його слухали. Власне, нічого нового він не бажав, але життя витискало з нього поволі щось головне, без чого його мрії поволі перетворювалися на ексцентричні вибрики, доволі нестандартну і неадекватну поведінку у тому середовищі, де будь-яке непорозуміння сприймалося щонайменше як зрада, а її можна прирівняти до єресі, що нею тавруються відступники і клятвопорушники, хоча час потвердив, що одне одному навряд чи заважає. Одягався Комета вишукано, але досить яскраво, незвично і «модно». Жінок приваблювала його вдяганка, манера добре говорити, ясно викладати думку, — тому в часі проблеми з жінками у нього відпали самі собою: найкращого чоловіка, як у ліжку, так і на людях, годі пошукати. Жінок підманював екзотичний, світлого шоколаду колір шкіри, яскравий одяг, гроші, що водилися не густо, але завжди були. Він не зловживав алкоголем, був добросердним і навіть великодушним. Спочатку це імпонувало людям, ну, як розвага. Далі — це починало насторожувати, дратувати, хоча ніяких небезпек, нічого немислимого, страшного у цьому високому, гнучкому і сильному чоловікові не було, хіба що навіжена снага, але це теж тільки поверхня. Талант не люблять, кажуть, а геній ненавидять. Хоча тут далеко до правди, бо Комета завис десь між невизначеним поняттям люмпена, який чогось хотів, а таких у країні скоро з'являться тисячі і тисячі, з претензією, на ідіотсько незрозуміле краще життя. Проте Комета міг би стати винятком. Але причини зумовлюють інші причини. Система, як і будь-яка інша, намагалася зломити людину, а якщо ні, то перегнути на свій бік, цим вже конкретно окресливши її долю, і що гірше, ніяк не добереш: жити безродним смердючим люмпаком, покидьком суспільства, з тверезою головою, повною талантів і розуму, чи відверто перейти на бік системи, що продукує блага, дає надію, але її не виконує, та з дивідендів котрої можна непогано влаштувати свій зад, і не тільки у зручному сральнику чи унітазі, а на пуховій канапі, навіть не вітчизняного виробництва. Будь-якій системі необхідно завантажити людину комплексом неповноцінності або дати зрозуміти, що вона остання буква у цьому алфавіті, нехай навіть якщо вона, ця літера, стоїть і в перших числах, і той алфавіт починається з останньої букви. Система стравлює людину з людиною на будь-яких рівнях і сферах, в будь-яких устроях і організаціях, ладах, режимах, з липовими і прекрасними конституціями, що виточують кров не так безболісно, де расизм звучить як моцартівська чи шопенівська сонатина. Система виламує руку, а не руки, щоб зробити слухняного раба, працівника, тому їй спідручніше мати у своєму арсеналі всі засоби знищення, вже зазубрені до тупості цивілізацією, але свіжі, з акцентом на державний устрій. Комета дивно і химерно не підпадав під такий статус. Він почав ходили до церкви, де заприятелював із священиком, батьки якого були репресовані, а про засуджених за нізащо людей він якось дізнався, коли відбував перший строк покарання, тому пройнявся, як незаслужено скривджений, до них симпатією. Тут він зовсім по-іншому вимовив слово «батьківщина» і ніколи не забував про нього, до самої смерті. З цього часу у нього з'явилося щось таке, взагалі незрозуміле для пересічного обивателя, що мріяв життя глупими днями, безпросвітною п'янкою, гульнею та виталищем велетенського, як пиріг з пап'є-маше на майданах, під час вразника, з вічною втомою очікування вічних свят і карнавалів, власного безпутства, яким навіть не допоможе щезнути відривний календар. Кометі все те нудило, було чужим, і скоро він відверто зненажав те товариство, де кілька десятків років уряд добивався незрозумілого визнання. Скоро він почав і сам пописувати великими круглими літерами до зошита, але нікому не показував, бо дуже соромився. Якось він обмовився священику про свої літературні вправи, і той надавав купи книжок, зовсім заборонених, зовсім не релігійних, хоча Комета чекав і хотів саме таких, там не було Святого Письма. Так він, Комета, торкнувся іншого, запашного і чудесного, геть незрозумілого світу. Можливо б, у цьому було якесь продовження, але у тому році церковку обікрали. І міліція з'явилася з собаками, з автоматами наперевіс, з криками, з ґвалтом, тягнучи п'яну матір за коси підлогою, але прийшли-таки по Комету. Вражений Комета відмовлявся, посилаючись на те, що священик є його приятелем. Але батюшка уперто мовчав. Кометі показали заяву, написану священиком. Він не повірив і попросив зустрічі з святотцем. Той не з'явився, але Комета і на цей раз зрозумів, що його підставляють, як, напевне, і самого попа, хоча сумніви у нього були: від природи Комета був тонко психологічно обдарованим, мав трохи збочену уяву. Головне, що він вірив в Бога, а значить батюшка у нього був поза всілякими сумнівами, — думки, як і належить неофіту.