І отже, він стояв біля срібної амальгами дзеркала, отороченої чорними стрічками, екібанами, жовтими квітами, і виразно, витягуючи губи руркою, повторював слово «смерть», потім-несподівано приходив до тями, вловлюючи зміст віддаленого на відстань слова, лякався, кропився потом, сідав і тихенько сукав ногами, погладжуючи лисі коліна. Проте кожного разу він вимовляв його смачно, наче ім'я жінки або щось більше, про яке знав він і ніхто більше, — це заміняло йому кохання, хоча ніхто, навіть Іван не був упевненим у самій таємничості самого слова, що дарувало якесь незриме почуття. Уявляючи смерть, він бачив свою миршавеньку маму, а так як в дитинстві йому було заборонено мріяти, бо це, бачте, психологічно травмує, розпалює уяву, то він фантазував її з перетятим горлом, з вивернутими у нелюдський спосіб руками, з усим тим гамузом оголеної купи жінок і чоловіків, непотрібних та неправдоподібних мрій, що забирають життя, вибарвлюючи його чудесними картинами неіснуючого, але того, котре живе поруч — білого, як блиск кварцу, щастя. І тому материна смерть, початком абстрактна, з роками і днями, годинами та хвилинами, набирала чогось несуттєвого, але мелодійного, ніжного звучання, але до металічного дзвону реального. З кожним пройденим роком у його душі фали органи смерті. Тому смерть жила у його душі, у його істоті, як інша зовсім субстанція, що виникає нізвідкіля, нізвідки, як любов, як поема, як люта чорна ненависть Він зовсім не уявляв чорних вихрів, що у шквалі своїм зламають важкі стіни, виб'ють вікна його буття, тому швидше він відчував радість, розмиту метафізичною хвилею від її наближення, що не почуєш упріч дихання, як подиху улюбленої жінки, її стрімкого і невідворотного подиху смерті. Так складалося невідомо чого, — як про Рекса і матір, — до одного цілого. Весь час — смерть для нього асоціювала не тільки з причиною, смерть для нього була тим, що можна осягнути, відчути на нюх, на смак, на запах: він, головне, страшився її, бачив її; смерть існувала поруч з матір'ю, — вона вийшла з-під його влади, на його досаду вона контролювала його; смерть існувала з жаркою жагою Рекса і матері, в єдиному цілому. Те, чого він бажав і лякався. І мати, здавалося, керувала ним з темної і сирої могили. Так він бачив загробне життя, якщо здогадувався про існування такого.