— Побійся Бога. Не роби того, що намислив. Не можна того робити. Глянь сюди. Почитай, тут все сказано. Ось, почитай. Будь розумнішим, ще не пізно. У мене сьогодні був віщий сон.
Іван з'южився, наче хто ударив його по яйцях: продавщиці, червонолиці, з рожевими балабухами грудей, з ротами, повними золотих зубів; тут були ніжні обличчя, навіть тендітні до інтелігентного, на які він не тільки задивлявся, а тому це викликало у нього розгубленість, наче хто його роздягнув перед велетенським натовпом, і сам собі потім дивуючись, він закричав на весь порожній універсамі
— Іди звідси, нечистий. І свою штундистську літературку забери, а не то я засуну тобі її в сраку, — Іван подивився на продавщиць, ті, в свою чергу, на нього, аж тоді зареготали, аж зуби блиснули, пустили гуляти золотих зайчиків смердючими оселедцями, що підходили у солоному сиропі, розфасовані дбайливо бляшанками. Одну він знову виокремив про себе, з карими очима, привітною усмішкою, і, глянувши на неї, знову набрався впевненості, ну, як нормальний мужчина. А після того він взяв молока і пішов, впевнений у тому, що треба робити.
Іван швидко повернувся додому. Він довго дивився у вікно, на піски, як людина, що втратила мову, забула сьогоднішній день. Він дивився на пустирища, але навряд чи бачив пустоту та вітер над дюнами, а так, начебто перед ним відкрилися великі життєві таємниці, і він побачив дивовижні світи. Тільки від збудження почало різати в паху. Йому знову захотілося того солодкого спустошення, як по приході Ангела, коли навіялося стільки невідомих запахів.
Проте реальний тяжкий звук відбійного молотка розколошкав цей кришталевий світ. Він заздрісно потягнувся до жінок поглядом, облизав губи, пошерхлі, розчервонілі, як у школяра. Світ пропах жінками, які хотіли його, але не знали, де шукати, навіть з якими він знався, о, зараз не знали хто він. Гуркіт відбійного молотка згори ламав і рушив його тремтливу чарівність. Він вже не міг цього терпіти, тому треба швидко покласти цьому край. Він хотів дослухатися до голосів, що полилися до нього звідусіль, здебільше добрі, трохи злі; ті, що були м'якими, розтопленими як віск, їх можна розпізнати на запах, говорили майже те, що говорив прибулець, трохи інакше, трохи дурнувато, але щоб вгадати їх, не треба ніякого зусилля. Вони тільки потверджували те, що говорив Ангел, переконуючи Івана в правильності вибору. Він сидів, уважно дослухуючись голосів, відділяючи від злих, що весь час заперечували, не тішили; тоді Іван випив підряд дві склянки холодного молока, підібрав старий, але ще досить міцний одяг і вийшов з кімнати впевненим кроком.
Слідча бригада зустріла Івана на майданчику між двома поверхами. Будинок кооперативний, тож завжди такі повні дивакуватих, міщанських нововведень, з геранню і кактусами, трояндами і левкоями у горщечках, що нагадували свинячі корита, і ними заставляли всі поверхи уряд. Він поливав червоні, як кров, троянди, що неотесана бригада сприйняла — всі до одного, — за болгарський сорт, а внаправду це був якийсь чудернацький, привезений з Індії, що навіть не називався сортом чи видом, не належав як до такого, а мав попри, на далекій своїй батьківщині, ритуальне значення. Запах від квітів стояв густий, дурний і нуднуватий, такий, як люблять жінки, і заповнював три поверхи угору і донизу. У Івана яскравий малиновий рот, що прикривав чи ховав ледве-ледве білі різці доглянутих зубів, а губи розкривалися широкою усмішкою, відкриваючи ту білосніжну і приємну, ніжну незахищеність, майже дитячу. Якщо Іван говорив, коли взагалі він говорив, то видно, як очі набирають жовтуватого світла поволі, наче запалюються ізсередини китайські ліхтарики тим невимовним оксамитовим блиском усіх спокусників або людей, захоплених чимось фанатично, і тоді разючий контраст між мерехтливим блиском рогівок та білою, пещеною, майже жіночою шкірою, з заледве зеленавим відтінком, присутнім у всіх аспірантів та наукових співробітників. Він так з самого початку відрекомендувався, коректно і виважено. Ніхто, окрім Ракші, не звернув уваги на Івана Білозуба. Він вийшов на хвилинку, мерехтнув тінню, а капітану Ракші невідомо чого запам'яталося: стоїть він на майданчику серед індійських чи болгарських рожевих троянд, що колисаються від протягу вентиляторів, у світлих, салатового кольору, бездоганно випрасуваних штанях, у голубій сорочці, з акуратними латочками, білими стьожками, стоячим комірцем, світловолосий, ще з мокрим волоссям, і зачіска навіювала про добропорядність, затишок, безтурботність, невимовну радість і захоплення життям. Більше нічого, тільки вологий, короткий погляд, який губився у невідомості.