Борис Віан
ДОХЛА РИБА
1
Двері вагона, як завжди, не піддавалися. З другого кінця потяга начальник у форменому кашкеті щосили натискав червону кнопку, і стиснене повітря струмувало в труби. Помічник силкувався розсунути стулки дверей. Йому дошкуляли спекота й задуха. По обличчю, наче мухи, кривулясто збігали сірі краплини поту. Видно було засмальцьований, аж зашкарублий комір зефірової сорочки.
Потяг ось-ось мав рушати, отож начальник відпустив кнопку. Повітря весело загуготіло під потягом, двері несподівано розчинились, і помічник мало не впав. Спотикаючись, він вийшов з вагона, але оступився й порвав торбину, зачепившись нею за замковий пристрій.
Потяг рушив, і повітряною хвилею помічника відкинуло до просмерділих станційних убиралень, де два араби на ножах з’ясовували політичні непорозуміння.
Він обтрусився і розкошлав чуба, що прилип до зіпрілого черепа. З-під його розстебнутої сорочки стриміли гострі ключиці, нижче випиналися незугарно посаджені ребра, а сама сорочка так змокріла від поту, що аж парувала. Помічник важко поплентав пероном, мощеним червоними й зеленими шестикутниками в довгастих чорних патьоках: пополудні йшов гадючий дощ, проте службовці замість мити перони, як то належало за генеральним статусом, нишком промишляли всілякими ганебними оборудками.
Помічник покопирсався в кишенях і намацав шматок грубого гофрованого картону, який мав показати на виході. У нього нили коліна й хрускотіли кепсько припасовані, вимоклі за цілий день роботи в ставках суглоби.
Зате, треба сказати, у своїй торбині він ніс більш ніж знамениту здобич.
Помічник простяг квитка миршавому чоловікові, що стояв за ґратками. Той узяв, подивився й хижо ошкірився.
– Іншого немає?
– Ні.
– Цей підроблений...
– Його мені дав хазяїн, – ніяково усміхнувшись і ледь розвівши руками, чемно відповів помічник.
– Тоді не дивно, що він підроблений. Вранці ваш хазяїн купив у нас десяток таких, – гигикнув залізничник.
– Десяток чого? – не збагнув помічник.
– Підроблених квитків.
– Навіщо? – здивувався той. Усмішка його згасла і сповзла ліворуч.
– Аби дати їх вам. Аби вас спочатку вибатькували, що я й роблю, – це по-перше, а по-друге, аби злупити з вас штраф.
– За що? – не вкладалося помічникові у голові. – У мене й так мало грошей!
– Бо то паскудство – їздити з фальшивим квитком, – відповів контролер.
– Та ви ж самі їх підробляєте!..
– Мусимо. Бо ще не перевелися негідники, які їздять із підробленими квитками. Гадаєте, дуже велика втіха – цілий день підробляти квитки?
– Ви краще б перони мили.
– Не розпатякуйте. Платіть штраф! З вас тридцять франків.
– Такого не може бути, – ще опирався помічник. – Коли немає квитка, беруть дванадцять франків.
– Їздити з фальшивим квитком – куди більше порушення. Платіть, бо гукну собаку.
– Він не прибіжить, – сказав помічник.
– Атож, – погодився залізничник. – Зате як крикну, то вам і вуха позакладає.
Помічник глипнув на його похмуре виснажене обличчя, і той відповів йому ядучим поглядом.
– У мене зовсім мало грошей, – пробелькотів помічник.
– І в мене мало, – відповів службовець. – Платіть!
– Він дає мені тільки п’ятдесят франків денно, – поскаржився помічник. – Я й поїсти не маю за що...
Залізничник насунув на очі дашок кашкета і ніби синьою шторкою прикрив ним свій сірий вид.
«Платіть!» – зажадав жестом, пошурхавши пальцем об палець.
Помічник дістав засмальцьованого латаного гаманця. Видобув звідти дві вкриті шрамами десятифранкові банкноти і одну п’ятифранкову, яка ще спливала кров’ю.
– А може, двадцять п’ять, – нерішуче промовив він.
«Тридцять!..» – вимагали три випростані пальці службовця.
Помічник зітхнув, а з-поміж носаків його черевиків визирнула парсуна хазяїна. Помічник плюнув і вцілив йому просто в око. Серце в помічникових грудях аж зайшлося. Парсуна потемніла й розпливлася. Помічник поклав гроші в простягнену руку залізничника і вийшов. Клацнув, повертаючись на звичне місце, дашок форменого кашкета.
Помічник насилу волік ноги крутою стежкою до узлісся. Його торба терлася об худі стегна, а бамбукове держално сачка, розхитуючись у такт кроків, било по тонких безформних литках.
2
Помічник штовхнув залізну хвіртку, і та, жахливо завищавши, відчинилася. Вище, на терасі, засвітилася велика червона лампа, а в передпокої приглушено задзеленчав дзвінок. Помічник прожогом вскочив у хвіртку й швидко зачинив її, та все ж його вдарило струмом, – електросторожа знову було переставлено зі звичного місця.