Помічник пішов далі доріжкою, що вела до будинку. На півдорозі він зачепився черевиком за щось тверде, і з землі вдарив струмінь крижаної води, вціливши йому між холошею та голою литкою і замочивши ногу до коліна.
Помічник кинувся бігти. Як і щовечора, на нього накочувалися розпач і лють. Стиснувши кулаки і перестрибуючи через три сходинки, він вискочив на терасу. Вже на рівному він перечепився через сачок, махнув руками, аби не впасти, і вдруге розірвав торбину об цвях, який хтозна-де й узявся. Всередині в нього щось надломилося, йому перехопило дух, і він тільки безгучно хапав ротом повітря. Та за хвилю вгамувався, і його підборіддя знову безсило впало на груди. Помічник відчув огидний холод мокрої холоші, ухопився за круглу ручку дверей і враз відсмикнув руку. Засмерділо смаленим м’ясом; клапоть шкіри, що одірвавсь йому від долоні й прикипів до розпеченої порцелянової ручки, скручувався й чорнів. Двері прочинилися. Помічник зайшов до будинку.
Худі ноги не тримали його, і він важко опустився в кутку вітальні на холодні кахлі, які тхнули лепрою. Між ребрами хрюкало серце, і від його нерівних лунких ударів аж здригалося тіло.
3
– Не рясно, – скривився хазяїн, перевіряючи вміст торбини.
Помічник чекав, стоячи біля столу.
– Ви їх попсували, – додав хазяїн. – Зубчики ось цієї геть понівечені.
– Надто старий сачок, – відповів помічник. – Якщо Хочете, щоб я ловив молодих і гарних марок, дайте грошей, щоб купити справного сачка.
– А хто його порвав, того сачка? Ви чи я? – гримнув хазяїн.
Помічник змовчав. Обпечена рука діймала нестерпним болем.
– Відповідайте! – не вгавав хазяїн. – Ви чи я?
– Я... для вас, – відказав помічник.
– Я вас не приневолюю, – гнув своєї хазяїн. – Якщо ви хочете мати п’ятдесят франків денно, їх треба все ж таки заробити.
– Відкиньте тридцять франків за квиток, – відважився зауважити помічник.
– Який квиток? Я вам сплачую за дорогу в обидва кінці.
– Атож, підробленими квитками.
– То не ловіть гав.
– А звідки я маю знати, що він підроблений?
– Це не штука, – відповів хазяїн. – Якщо квиток з гофрованого картону, він явно підроблений. Справжні квитки тільки дерев’яні.
– Хай так, – примирливо мовив помічник. – Але тридцять франків – верніть.
– А дзуськи! Всі ці марки ні на що не годящі.
– Неправда, – не погодився помічник. – Я витратив на їх ловлю цілі дві години. Довбав ополонки, ловив дуже обережно, і з шістдесяти марок пошкоджено не більш як дві.
– Та навіщо вони мені? Я хочу мати двоцентову Гвіану тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Нащо мені занзибарські марки, коли ви їх наловили й учора?
– Ловлю, що ловиться. Та ще з таким сачком... До того ж на Гвіану тепер не сезон. А Занзибар можна поміняти...
– Цього року Занзибар є в кожного, хто хоче й не хоче, – сердився хазяїн. – Він уже нічого не вартий.
– А струмінь води з-під ніг? А струм, підведений до хвіртки? А розпечена ручка дверей чогось варті? – несподівано вибухнув помічник. Його жовте худе обличчя зморщилось, і він, здавалося, ось-ось заплаче.
– Це вас загартовує, – відповів хазяїн. – А що ви хочете? Я тут нуджуся...
– То йдіть самі половіть марок, – кинув помічник. Зціпивши зуби, він таки стримав сльози.
– Я вам плачу! – крикнув хазяїн. – Ви злодій! Ви не заробляєте – ви обкрадаєте мене!
Помічник стомлено втер лоба обшарпаним рукавом. В голові йому гуло, мов у дзвоні. Він хотів на щось спертись, але стіл від нього тихо відсунувся, камін також ухилився, і він упав навзнаки.
– Вставайте! – звелів хазяїн. – Не валяйтесь на килимі!..
– Мені б попоїсти... – пробелькотів помічник.
– Попоїсте, коли прийдете раніше. Вставайте! Нема чого валятися на моєму килимі. Та вставайте ж, хай вам чорт! – репетував хазяїн. Його голос тремтів з люті, а вузлуваті пальці тарабанили по столі.
Неймовірним зусиллям волі помічник звівся-таки на коліна. Йому різало в животі, з долоні текла сукровиця й кров. Він сяк-так обгорнув руку брудним носовиком.
Хазяїн швидко відібрав три марки й жбурнув їх помічникові в обличчя. Ті, цмокнувши, як медичні банки, присмоктались бідоласі до щоки.
– Однесете їх туди, де взяли! – кинув хазяїн.