Можливо, почувши її крики, Казу незворушно повернулася. Фуміко не бачила цього, але та тримала в руці скляну кавову карафку. Дівчина почула, що до неї наближаються кроки, але зовсім не розуміла, що коїлося. Спершу ті правила, потім привид, а тепер — прокляття. Це страшенно спантеличувало.
Казу навіть не натякнула, чи збиралася вона взагалі їй допомагати. Фуміко вже хотіла щосили крикнути: «Допоможіть!»
Та саме цієї миті…
— Бажаєте ще кави? — Фуміко почула, як Казу запитала буденним тоном.
Фуміко не тямилася від люті. Ігноруючи її в такій лячній ситуації, Казу не лише не допомагала їй — вона пропонувала жінці в білій сукні каву. Фуміко була ошелешена. «Мені чітко сказали, що ця жінка — привид, і я даремно не повірила. Припустилася помилки й тоді, коли схопила жінку за руку й спробувала силою зрушити її зі стільця. Та навіть попри те, що я кричала: «Допоможіть!», дівчина не звертала на мене уваги, а тепер, ніби нічого й не трапилося, запитує жінку, чи не бажає вона ще кави! З якого дива привидові хотіти кави?» Та спромоглася сказати лише:
— Ви, мабуть, жартуєте!
Проте впевнений потойбічний голос відразу відповів:
— Так, дякую.
Це сказала жінка в білій сукні. А потім несподівано тіло Фуміко значно полегшало.
— О-ох…
З неї зняли прокляття. Фуміко, тепер уже вільно відсапуючись, стала на коліна й поглянула на Казу.
Та відповіла їй таким самим поглядом, мовби хотіла запитати: «Ви хочете щось сказати?», і байдуже знизала плечима. Жінка в білій сукні відсьорбнула свіжої кави й мовчки повернулася до своєї книжки.
Поводячись так, ніби не трапилося нічого надзвичайного, Казу пішла на кухню поставити на місце кавову карафку. Фуміко знову потягнулася до плеча тієї страхітливої жінки. Її пальці відчували її шкіру. Ця жінка тут. Вона існує.
Намагаючись осягнути ту химерщину, яка щойно з нею скоїлася, вона почувалася вкрай спантеличеною. Вона відчула все на собі — із цим годі було сперечатися. Тіло Фуміко притиснула до землі якась невидима сила. Доки мозок шукав бодай якесь логічне пояснення, її серце вже зрозуміло ситуацію настільки добре, що скажено перекачувало галони крові по всьому її тілу.
Вона підвелася і, відчуваючи легеньке запаморочення, підійшла до барної стійки. Казу саме повернулася з кухні. Фуміко досі почувалася збентежено.
— Вона справді привид? — запитала вона Казу.
— Так, — просто відповіла дівчина й почала насипати цукор до цукорниці.
Для Фуміко це був приголомшливий досвід, який вона пережила вперше. А для Казу — такий самий буденний епізод, як і насипання цукру до цукорниці.
«Отож, зі мною трапилося щось геть неймовірне!» Фуміко все ще шукала пояснення. «Якщо привид… і прокляття… справжні, то шанс повернутися в минуле, мабуть, теж реальний!»
Переживши прокляття, Фуміко, яка до того сумнівалася, що можна повернутися назад у часі, тепер щиро вірила: повернутися в минуле можливо. Утім, була одна проблема.
Уся заковика в тому правилі — повернутися в минуле можна, лише сидячи на певному стільці. А на тому стільці саме сидів привид жінки. «Вона не зважала на мої слова. А коли я спробувала підняти її силою, вона прокляла мене. Що ж робити?»
— Вам просто треба зачекати, — сказала Казу, ніби прочитала думки Фуміко.
— Що ви маєте на увазі?
— Щодня вона один раз виходить до вбиральні.
— Привиду треба ходити до вбиральні?
— Доки її немає, ви можете посидіти на її місці.
Фуміко уважно подивилася на Казу. Дівчина ледь помітно кивнула. Схоже, це був єдиний вихід. А от чи дійсно Фуміко було цікаво, чи треба привидові ходити до вбиральні, чи вона просто пожартувала, Казу не знала, тому вирішила не відповідати. Її обличчя знову набуло незворушного виразу.
— …
Фуміко глибоко вдихнула. Ще мить тому вона шукала рятівну соломинку. Тепер ця соломинка була в її руках, і вона нізащо не збиралася її випускати. Колись читала про чоловіка, який завдяки одній соломинці став мільйонером. Якщо вона хотіла домогтися свого, не можна було проґавити шанс.
— Гаразд… Я почекаю. Я почекаю!
— Добре… Але зважте, що для неї немає різниці між днем і ніччю.
— Так… Добре, я почекаю. — Фуміко міцно вчепилася за свою соломинку. — О котрій ви зачиняєтеся?
— Зазвичай ми працюємо до восьмої вечора. Та якщо ви вирішите почекати довше, можете залишатися стільки, скільки забажаєте.
— Дякую!
Фуміко сіла за столик, який стояв посередині. Повернула стілець, щоби стежити за жінкою в білій сукні. Схрестила на грудях руки й важко втягувала носом повітря.