Молячись, щоб це дійсно було не так, Фуміко насторожено чекала, що відповість Фусагі.
— Мабуть, твоя правда, — відразу погодився він.
«Неможливо!» Фуміко розкрила рота, ніби хотіла скрикнути, але оніміла від жаху. «Чому жінка в білій сукні не йде до вбиральні?.. Що знає ця Когтаке?» Фуміко потребувала відповідей.
Щось підказувало: що не варто втручатися в їхню розмову. Фуміко завжди вважала, що вкрай важливо оцінювати ситуацію, і тепер усе тіло Когтаке мовби натякало їй: «Залиш нас у спокої!», хоча вона й не зовсім розуміла, що відбувалося між тими двома тієї миті. Проте між ними таки щось було — і це не для сторонніх. Фуміко розуміла, що не варто нічого казати, та облишила їх. Аж раптом…
— Отож… Може, нам краще піти? — запитала Когтаке лагідним і терплячим голосом.
— Що?
До Фуміко повернулася надія. Байдуже, чи ходила вже жінка в білій сукні до вбиральні. Якщо Фусагі піде, у неї більше не буде суперника.
Коли Когтаке припустила, що жінка в білій сукні не збирається сьогодні до вбиральні, Фусагі погодився й сказав: «Мабуть, твоя правда». «Мабуть». Хоча він так само міг сказати: «Хай там як, а я зачекаю». На його місці Фуміко точно б чекала. Вона зосередила всю увагу, чекаючи на відповідь Фусагі й намагаючись не виявляти своєї нетерплячки. Усе тіло ніби стало її вухами. Фусагі кинув погляд на жінку в білому й на мить замислився.
— Так, добре, — відповів він.
Його відповідь була такою простою й зрозумілою, що Фуміко навіть не встигла затамувати подих. А потім вона так зраділа, що її серце шалено застукотіло.
— Тоді підемо, коли ти доп’єш каву, — сказала Когтаке, дивлячись на напівпорожню чашку.
Здавалося, тепер Фусагі думав лише про те, щоб скоріше піти.
— Ні, усе гаразд. Вона й так уже охолола. — Він незграбно склав свій журнал, записник та олівець, потім підвівся.
Накинувши вовняного піджака — такі носили будівельники, — він рушив до касового апарата. Тієї ж миті, навдивовижу вчасно, з кухні повернулася Казу. Фусагі віддав їй свій рахунок.
— Скільки я маю заплатити? — запитав він.
Казу почала клацати скрипучими кнопками давнього касового апарата, а Фусагі тим часом узявся перевіряти іншу свою сумку, нагрудну й задню кишені та всі інші можливі місця…
— Дивно, мій гаманець… — пробурмотів він.
Схоже, він прийшов до кафе без гаманця. Кілька разів перевірив ті самі місця, але так його й не знайшов. Він виглядав дуже засмученим, здавалося навіть, що він от-от заплаче.
Несподівано Когтаке видобула звідкись гаманця й простягнула його Фусагі.
— Ось.
То був добряче вичовганий чоловічий шкіряний гаманець, який згинався навпіл і був напханий схожими на чеки папірцями. Фусагі на мить закляк, здивовано розглядаючи гаманця. Не те щоб вагався, чи взяти його у Когтаке. Радше був дійсно вражений. Нарешті він мовчки взяв гаманця.
— Скільки? — запитав Фусагі, нишпорячи у відділі з монетами, ніби за звичкою.
Когтаке нічого не сказала. Вона просто стояла позаду Фусагі й дивилася, як він шукав гроші.
— Триста вісімдесят єн.
Фусагі видобув з гаманця одну монету й простягнув її Казу.
— Так, ви дали п’ятсот єн…
Казу взяла гроші, поклала їх до касового апарата. Почувся брязкіт монет. Вона витягла з шухлядки решту.
— Сто двадцять єн решти. — Казу сумлінно віддала решту й рахунок у руки Фусагі.
— Дякую за каву, — сказав Фусагі й обережно висипав решту до гаманця.
Потому він заховав його до своєї сумки, вочевидь, геть забувши про Когтаке, і квапливо рушив до дверей.
Дзень-дзелень.
Когтаке така його поведінка, схоже, анітрохи не збентежила.
— Дякую, — коротко сказала вона й пішла за Фусагі.
Дзень-дзелень.
— Якісь вони дивні… — пробурмотіла Фуміко.
Казу витерла столик, за яким сидів Фусагі, і знову зникла на кухні. Фуміко, засмучена несподіваною звісткою про суперника, тепер, залишившись сам-на-сам із жінкою в білій сукні, була впевнена, що доможеться свого.
«Так… Мій суперник пішов. Тепер мені лише треба дочекатися, коли вона встане з того стільця». Такі думки снували в голові Фуміко. Однак кафе не мало вікон, а три настінних годинники показували різний час. Інших відвідувачів не було, і вона ніби не відчувала часу.