Фуміко ще не прокинулася, тому й не помітила, що жінка в білій сукні пішла. Із затильної кімнати з’явилася Казу. Мабуть, кафе ще не зачинилося. Казу досі була вдягнена у свою форму, що складалася з білої сорочки, чорного метелика, камізельки, чорних штанів і фартуха. Вона взялася витирати столик, за яким сиділа жінка в білій сукні, і гукнула Фуміко.
— Пані… Пані…
— Що?.. Так? — здивовано озвалася Фуміко.
Вона миттю випросталася, гарячково закліпала ще заспаними очима, безтямно роззирнулася й урешті помітила, що саме навпроти неї щось змінилося.
Жінки в білій сукні не було.
— Ох…
— Стілець вільний. Хочете сісти?
— Звісно хочу! — вигукнула Фуміко.
Вона миттю зірвалася зі свого місця й кинулася до стільця, який мав повернути її в минуле. На вигляд це був звичайнісінький стілець, нічого особливого. Доки вона стояла й дивилася на нього, ледве стримуючи бажання сісти, її серце забилося швидше. Нарешті, виконавши різноманітні правила й переживши прокляття, вона дістала свій квиток у минуле.
— Добре, поверніть мене в минулий тиждень.
Фуміко один раз глибоко втягнула повітря. Угамувала серце, яке шалено калатало, й обережно протиснулась у простір між стільцем і столиком. Фуміко думала про повернення в той день минулого тижня, опускаючись на стілець, і від цього напруга й захват досягли свого піку. Фуміко так різко сіла, що ледве не підстрибнула.
— Гаразд. У минулий тиждень! — вигукнула вона.
Серце стислося від передчуття. Вона роззирнулася. Оскільки в кафе не було вікон, дівчина не знала, день був надворі чи ніч. Стрілки трьох старих настінних годинників показували різний час. Проте Фуміко не бачила жодної різниці. Якщо вона повернулась у той день минулого тижня, Горо теж мав би бути тут, але його ніде не було…
— Я не повернулась у минуле, так? — пробурмотіла Фуміко.
Вона досі не потрапила в минуле. «Тільки не кажіть, що я остання дурепа, бо повірила в цю нісенітницю про повернення в минуле».
Коли Фуміко вже помітно нервувала, біля неї з’явилася Казу зі срібною тацею, на якій стояли срібний чайничок і біла кавова чашка.
— Я ще не повернулась у минуле, — напружено сказала Фуміко.
Байдужний вираз обличчя Казу не змінився.
— Є ще одне правило, — відповіла вона холодно.
«Дідько! Ще одне правило. Не так уже й легко повернутися в минуле, просто сівши на потрібний стілець».
Фуміко вже осточортіли всі ці правила.
— Ще правила?! — вигукнула вона, та насправді відчула полегшення, адже це означало, що в неї таки є шанс побувати в минулому.
Казу почала пояснювати, анітрохи не зважаючи на невдоволення Фуміко.
— За мить я наллю вам кави, — сказала вона, поставивши чашку перед дівчиною.
— Кави? Чому кави?
— Ваш час у минулому почнеться тієї миті, коли я наллю каву… — Казу пропустила повз вуха її запитання.
Фуміко це видалося трохи дивним, та вона зберігала спокій.
— …але ви маєте повернутися до того, як кава охолоне.
Почувши це, Фуміко занепокоїлась.
— Що? Так мало часу?
— Останнє й найважливіше правило…
«Ця балаканина ніколи не скінчиться». Фуміко кортіло вирушити в минуле.
— Забагато правил… — пробурмотіла вона й обхопила руками чашку перед собою. Звичайнісінька чашка, у яку ще не налили кави. Але дівчині здалося, що на дотик вона була холодніша за порцеляну.
— Ви мене слухаєте? — продовжувала Казу. — Повернувшись у минуле, ви маєте випити всю каву, доки вона не охолоне.
— Гм… Я не дуже люблю каву…
Очі Казу розширилися, і вона наблизила до Фуміко своє обличчя, зупинившись за якийсь дюйм від її носа.
— Цього правила ви обов’язково маєте дотриматися, — сказала вона, стишивши голос.
— Чому?
— Якщо порушите його, з вами трапиться жахливе…
— Щ-що? — Фуміко зробилося незатишно.
Правду кажучи, вона чекала чогось подібного. Уже саме повернення назад у часі — порушення законів природи. А це, зрозуміло, річ ризикована. Та чому Казу сказала їй про це лише зараз? Ураз на шляху до фінішної прямої перед нею постала прірва. Але ні, вона не збиралася відступатися, тільки не зараз, коли вже зайшла так далеко.
Фуміко насторожено поглянула в очі Казу.
— Що?.. Що може статися?
— Якщо ви не вип’єте всю каву до того, як вона охолоне…
— …якщо я не вип’ю каву?
— …то ви станете привидом і сидітимете на цьому стільці.
Думки Фуміко розітнуло, ніби блискавкою.
— Ви жартуєте?
— Жінка, яка сиділа тут до цього…
— Порушила це правило?
— Так. Вона повернулася в минуле, щоби зустрітися з покійним чоловіком. Схоже, вона втратила лік часу… Коли опам’яталася, кава вже охолола.