Від гучного звуку чоловік стрепенувся. Його пальці, які розтирали шкіру над правою бровою, почали смикати волосся. Відтак, легенько втягнувши повітря, він обережно сів на свого стільця й поглянув дівчині в обличчя. Ураз із його лиця зникло все те хвилювання, яке переповнювало його до цієї миті.
Насправді воно настільки змінилося, що жінка неабияк здивувалася. Вона опустила очі й дивилася на свої стиснуті кулаки, що лежали в неї на колінах.
Чоловік, який переймався часом, не чекав, доки вона підведе голову.
— Послухай… — почав він.
Це було вже не бурмотіння. Його голос видавався зібраним і рішучим.
Але жінка, ніби бажаючи спинити його від подальших слів, сказала:
— Краще йди.
Вона не підводила очей.
Дівчина, яка вимагала пояснення, тепер не хотіла його чути.
Розчарований, чоловік сидів так нерухомо, ніби зупинився час.
— Хіба тобі не час іти? — запитала вона по-дитячому нетерпляче.
Він спантеличено подивився на неї, ніби не розумів, про що мовилося.
Наче усвідомивши, як егоїстично й вередливо вона поводилася, які прикрі слова йому сказала, дівчина ніяково відвернулася й прикусила губу. Він нечутно підвівся зі стільця й звернувся до офіціантки за барною стійкою.
— Перепрошую, я хотів би заплатити, — сказав він тихо.
Хотів узяти рахунок, але її рука притиснула його до столу.
— Я ще трохи посиджу…
«…і сама заплачу», — хотіла сказати вона, але чоловік висмикнув рахунок з-під її долоні й рушив до касового апарата.
— За все, дякую.
— Ох, я ж просила залишити мені рахунок.
Не підводячись зі стільця, жінка простягнула руку до чоловіка.
Та він навіть не думав обертатися. Вийняв з гаманця банкноту на тисячу єн[1].
— Без решти, — сказав він і віддав офіціантці гроші разом з рахунком.
Потому він на мить повернув до жінки засмучене обличчя, узяв валізу й вийшов.
Дзень-дзелень.
— …і це сталося тиждень тому, — сказала Фуміко Кійокава.
Вона всім тулубом повільно опустилася на стіл, ніби луснута повітряна кулька. Опускаючись, дивом не перекинула чашку з кавою, що стояла перед нею.
Офіціантка й відвідувачка, яка сиділа біля барної стійки, мовчки вислухали розповідь Фуміко й перезирнулися. Фуміко напрочуд докладно описала те, що сталося в кафе минулого тижня.
Ще до випуску зі старшої школи вона вивчила шість мов. Закінчивши з відзнакою Університет Васеда[2], вона влаштувалася в провідну медичну ІТ-компанію в Токіо. На другий рік роботи її вже призначали керівником багатьох проєктів. Вона була розумною зосередженою на кар’єрі жінкою.
Тепер на ній був звичайний офісний костюм: біла блуза, чорна спідниця, піджак. Схоже, вона поверталася додому з роботи.
Її зовнішність, проте, була далеко не звичайною. Маючи витончені риси й ніжні губи, вона скидалася на кінозірку. Її чорне волосся до пліч було таким блискучим, що утворювало навколо її обличчя ледь помітне сяйво. Навіть під таким простим одягом було помітно, яка в неї гарна фігура. Ніби красуня-модель з модного журналу, вона приковувала до себе погляди. Фуміко, безперечно, була тією жінкою, у якій поєднувалися розум і краса. Та хтозна, чи усвідомлювала це вона сама.
Фуміко не належала до когорти людей, які зациклюються на подібному. Вона жила роботою. Це, звісно, не означало, що в неї не було ніяких стосунків. Річ у тім, що працювати їй подобалося більше, ніж крутити романи. Так уже вона любила свою роботу. «Я зустрічаюся з роботою», — говорила вона й відмовляла багатьом залицяльникам так само легко, як здмухувала пил.
Того чоловіка звали Горо Катада. Він був системним інженером і, як і Фуміко, працював у пов’язаній з медициною компанії, хоча й не дуже відомій. Він був її хлопцем, на три роки молодшим за неї. Вони познайомилися два роки тому завдяки клієнтові, над проєктом якого обоє працювали. Чи, радше, він був її хлопцем.
Тиждень тому Горо попрохав Фуміко зустрітися задля «серйозної розмови». Вона підійшла до місця зустрічі в елегантній блідо-рожевій сукні середньої довжини, бежевому весняному пальтечку й білих туфлях. Певна річ, увагу на неї звернули всі чоловіки, яких жінка минала дорогою. Утім, до такого одягу Фуміко не звикла. Вона від самого початку була затятою трудівницею й до зустрічі з Горо не мала інших нарядів, крім костюмів. У них же вона ходила на побачення з ним — зрештою, зустрічалися вони здебільшого після роботи.
Та коли Горо сказав про «серйозну розмову», Фуміко подумала, що це щось особливе. Передчуваючи щастя, вона й придбала ту сукню.