— ? — Негаре вистромив з кухні голову.
Гіраї легенько понадила його рукою. Негаре мовчки підійшов, не встигнувши навіть витерти руки. Гіраї присунулася ближче до нього.
— Що сказали в лікарні? — пошепки запитала вона Негаре, який шукав паперового рушника.
— Гм-м… — промугикав він. Може, це й була його відповідь, а може, він просто насупився, бо ніяк не міг знайти того паперового рушника.
Гіраї запитала ще тихіше:
— Які результати обстеження?
Не відповідаючи на її запитання, чоловік пошкрябав перенісся.
— Погані? — похмуро вела далі Гіраї.
Вираз обличчя Негаре не змінився.
— Ознайомившись із результатами, вони вирішили, що вона не потребує госпіталізації, — пробурмотів Негаре собі під ніс.
Гіраї тихенько зітхнула.
— Зрозуміло… — сказала вона й зиркнула в бік затильної кімнати, де була Кеї.
Кеї від народження мала слабке серце. Вона часто лежала в лікарні. Утім, завдяки життєрадісності й веселій вдачі Кеї завжди посміхалася, хай яким тяжким не був би її стан. Гіраї добре знала про цю властивість Кеї, тому перепитала в Негаре.
Негаре врешті знайшов паперового рушника й узявся витирати руки.
— А як справи в тебе, Гіраї? Усе гаразд? — запитав він, змінюючи тему.
Гіраї не зовсім розуміла, що він мав на увазі, і здивовано розширила очі.
— Це ти про що? — запитала вона.
— Твоя сестра вже не раз приходила, аби зустрітися з тобою, хіба ні?
— А… Так, приходила, — знехотя відповіла Гіраї й почала роззиратися.
— Твої батьки мають готель, так?
— Так, мають.
Негаре не знав подробиць, але чув, що Гіраї пішла з дому й тепер готелем керувала її сестра.
— Мабуть, твоїй сестрі нелегко самій давати всьому раду.
— Ні, вона справляється. Моя сестра знає, як упоратися з такою роботою.
— І все ж…
— Минуло багато часу. Я не можу повернутися додому, — відрізала Гіраї.
Вона дістала з леопардової сумочки величезного гаманця. Він був таким великим, що більше скидався на книжку. Почувся брязкіт — Гіраї почала перебирати монети.
— Чому?
— Навіть якби я повернулася додому, з мене не було б ніякої користі, — сказала Гіраї, схиливши набік голову, і ніяково всміхнулася.
— Але… — Негаре хотів сказати ще щось.
— Отож, дякую за каву. Мушу йти, — перервала його Гіраї.
Вона поклала гроші за каву на барну стійку, підвелася й рушила до дверей, ніби тікала від цієї розмови.
Дзень-дзелень.
Збираючи монети, які залишила Гіраї, Негаре зиркнув на Фуміко. То був лише один погляд. Його не надто цікавило, ким була ця жінка, яка лежала долілиць на столику. Він згріб монети у свою величезну долоню й знічев’я кілька разів підкинув їх.
— Агов, брате… — гукнула Казу й вистромила голову. Вона називала Негаре «братом», але він був її кузеном.
— Що?
— Тебе кличе сеструня.
Негаре оглянув кафе.
— Добре, іду, — сказав він і висипав монети в долоню Казу.
— Когтаке сказала, що скоро прийде, — додала Казу.
Негаре лише кивнув у відповідь.
— Приглянеш за кафе, гаразд? — запитав він, зникаючи в задній кімнаті.
— Звісно, — відповіла вона.
Щоправда, у кафе були лише жінка, яка читала книжку, Фуміко, яка лежала на столику, і Фусагі, який щось занотовував із розгорнутого перед ним журналу. Висипавши отримані монети до касового апарата, Казу забрала чашку з кавою, яку залишила Гіраї. Один з трьох старих настінних годинників глибокими резонаторними ударами пробив п’яту.
— Каву, будь ласка. — Це Фусагі гукнув Казу, піднявши свою чашку. Він досі не отримав кави, про яку просив раніше.
— Ох… Уже йду! — Казу отямилася й побігла на кухню.
Вона повернулася з наповненою кавою прозорою скляною карафкою.
— Навіть цього було б достатньо, — пробурмотіла Фуміко, досі розпластана на столику.
Наливаючи каву Фусагі, Казу краєм ока спостерігала за Фуміко.
— Навіть це я можу пережити. — Ураз Фуміко випросталася. — Не біда, якщо нічого не зміниться. Нехай усе залишається як є.
Вона спритно підвелася й підійшла до Казу, навіть дещо заблизько. Обережно опускаючи чашку перед Фусагі, Казу насупилась і відступила на кілька кроків.
— Так… гм… — промугикала вона.
Фуміко підійшла ще ближче.
— То поверніть мене… на тиждень назад!
Усі її сумніви наче враз пощезли. У її голосі більше не було сумнівів. Залишилося лише збудження від думки про шанс повернутися в минуле. Її ніздрі надувалися від неприхованого захвату.
— Ем… але…
Почуваючись незатишно так близько від Фуміко, Казу обійшла її збоку й сховалася за барною стійкою.