– Та їх осколками гранати посікло, – подав голос Дужий, – стояли ж навпроти відчинених дверей…
Зайда вже вдруге відчув неприємне млоїсте ниття під грудьми. Це ж від його руки загинули ці парубки, яким, може, не було і по двадцять і які в ту міліцію пішли чи в запалі юнацького максималізму, чи, як це часто у той час бувало, щоби прогодувати сім’ю.
Кривавим складався початок першого бойового дня гайдамаки Зайди. Та він ще не знав, що його чекає далі.
Коли тіла міліціонерів відтягли за контору, Вепр звелів Зайді і Дужому забрати їх гвинтівки та набої. Взявши одну з гвинтівок, Зайда підійшов до Вепра.
– Я тут дещо побачив, коли ти тягнув з контори прєдсєдатєля…
– Що ж ти побачив?
Вепр подивився на Зайду налитими кров’ю очима, в яких все ще була лють впереміж з ненавистю.
– Якийсь хлопчина гайнув на коні в бік Городища.
– Чого ж ти відразу не сказав?
– Тобі тоді було не до того.
Вепр з підозрою глянув на новобранця, хотів щось йому сказати, але передумав і звелів усім іти до коней. Сівши на свого вороного, він звернувся до гайдамаків:
– Їдемо до млина, забираємо воза з борошном, потім за крупами й олією – і відразу до лісу.
Скачучи сільською вулицею в бік млина, який виднівся на околиці, Зайда завважив, що вони так і не зустріли жодного селянина. Видно, почувши постріли, люди поховались від гріха подалі.
Гайдамака Терен, запорошений борошном, вийшов із млина їм назустріч.
– Оце лише зараз почали молоти.
Він ткнув пальцем кудись під дах млина, де, мабуть, були мірошники:
– Їм, бачте, не було «указанія» сьогодні молоти…
– Давай, що є, і поїхали, – підігнав того Вепр. – Аби чопівці з Городища не налетіли…
Та швидко не вийшло ні в млині, ні в круп’ярні та олійні. У переляканих дядьків, котрі там працювали, все валилось з рук. А повернутись ні з чим гайдамаки теж не могли. Зрештою, коли до кількох мішків борошна, які вже були на возі, додалось стільки ж круп і пару сулій з олією, Вепр дав наказ їхати. Вони вже вибирались з села, коли Тихий, який спостерігав з пагорба за дорогою на Городище, закричав:
– Їдуть! Зо два десятки чопів пруть з того боку.
Він вказав рукою на околицю села, до якої від них було верстви дві, не більше.
Вепр якось відразу підтягнувся, почервонілі очі аж просвітліли.
– Терен, жени воза до яру, там є де заховатись.
– Займаємо позицію на пагорбі – іншою дорогою вони не підуть. Затримаємо чопів, скільки зможемо, а потім віялом до лісу.
Він глянув на Тихого, який, видно було, вже не міг дочекатись того часу, коли зможе пустити в хід свою «пукавку».
– Скільки в тебе набоїв?
– Не так щоб багато, та на годину-півтори бою повинно вистачити, – весело посміхнувся той. – Якщо не палькати в світ, як у Божу копієчку.
Зайда почув віддалений тупіт кінських копит. Вловив його і Вепр.
– Займай позиції! – гукнув він до гайдамаків. – Тихий, тобі починати…
Чопівці зупинились біля тополь на околиці і, видно, радились, що робити далі. Зайда нарахував їх двадцять один разом з комісаром у чорній шкірянці і таким же кашкетом на голові. Гайдамаків, які залягли на пагорбі, було вдвічі менше. Проте у них був «льюїс» і трохи гранат. А в Зайди з Дужим тепер ще і по гвинтівці.
З жестів, якими комісар супроводжував свою розмову з одним із чопівців, мабуть, старшим, Зайда зрозумів, що вони мають намір піднятись на пагорб, а потім розділитись і двома загонами прямувати у бік лісу.
Коли чопівці наблизились до пагорба настільки, що можна було розрізнити їх обличчя, заговорив «льюїс» Тихого. Він скосив чергами кількох передніх, а решта кинулись врізнобіч і помчали до хат і дерев недалекого села. Зайда, як і задумав, зняв пострілом з гвинтівки комісара, ще хтось підстрелив чопа, який втікав останнім. Четверо чи п’ятеро чопівців залишились лежати під пагорбом, інші поховались за крайніми хлівами і клунями.
– Може, варто відходити до лісу? – запитав Зайда Вепра. – Вони не відразу очуняють, та й комісара я застрелив. А пагорб нас прикриє.
У Зайди було таке передчуття, що з ними зіткнувся не весь загін чопівців.
– Ні, – рішуче мотнув головою Вепр, – треба дати Терену з возом заховатися в ярузі. І посмикати цих падлюк добряче ми ще можемо. Вважай, чверть їх уже в пеклі, а у нас вигідна позиція і «льюїс» на додачу.
Раптом з боку села почулись радісні вигуки, і не встигли Вепр із Зайдою зрозуміти, що до чого, як спочатку з-за найближчої до них тополі, а потім від крайньої клуні у бік пагорба застрочили кулемети. Зайда відразу впізнав «максими». Це означало, що чопівці отримали підмогу, та ще й неабияку. Якщо в них до «максимів» були ще й тачанки, то справи ставали зовсім кепськими.