Текля. У мене, окрім того, своїх ще буде сто п'ятдесят рублів.
Гордій. Не может бить! Єй-богу, я у вас влюбльон. Позвольте вам подарить кольцо золотоє.
Текля. Не хочу, не хочу нізащо у світі!
Гордій. Как же ви можете дєлать такой равнодушний отказ влюбльонному человєку? Говорю вам, што я все страждаю об вас і што серце моє кипить і пузирить, как настояща шевська смола в огнє.
Текля. Ох, як же ви палко та хороше балакаєте.
Гордій. Вам ндравлються мої речі? Я і вас воспитаю, Текля… как вас по батюшке, звиніть на том, не спомню.
Текля. Свиридівна.
Гордій. Свирид, значить, виходе по-благородному Спиридоновна. Возьміть кольцо золотоє, бо как не візьмете, то бросю єго в Дунай - бистру рєчку, пущай погибаєт три с полтиной.
Текля. Я ж стидюсь. Надіньте його самі на мій палець.
Гордій надіва.
Гордій. Тепер позвольте вас неравнодушно розцілувать, как собственноручную невєсту.
Текля. Ох, який стид! Не хочу, не хочу!..
Цілує.
Що-бо ви робите?
Гордій. Не скісняйтесь, потому што ета статья от вжасного неравнодушного чувствія.
Текля (цілує). Ох, що ж це я зробила? Я й цілуваться не умію!..
Гордій. Одначе ваш поцілуй сладкий, как конфет.
Текля. Це я уперше на своєму віку цілую парубка!.. А цитьте, щось гомонить. Ходімо звідціля.
Гордій. Ну, я вам тепер об'ясню, што я вас спервоначала, должно бить, не разглядєл, какая ви єсть красотка. Но тепер видно, што ви настоящая фотографія, масляними красками писана,- чесно слово. Только би хоч триста рублєй - і сейчас превзойдьот между нами церковний процес.
Уходять.
Завада і писар.
Писар. Шкода, що це трапилось не на молодику. А свячена вода єсть у вас?
Завада. Аякже! Я для бджіл держу ще позаторішню.
Писар. Це ще краще. Тут вся сила, що свячена вода і віск страсної свічки. А вже все, касательно остального, ми побачимо у цій книжці. А стривайте. (Вийма книжку і дивиться на зорі). Одна, друга, третя укупі, шість зверху, ясна збоку. Захмарило з-зісподу. Одна підкотилась. Ага: недокотись, перекотись, зупинись. Од молитвеної, рожденої, хрещеної. Тьфу, тьфу, тьфу!.. Ну, ходім, може, і допоможу. Пам'ятайте, милостивий государю, що як увійдемо у сіни, то мерщій запріть двері і каглу затуліть, щоб не втиснувся за нами той, що не вночі згадувати.
Уходять.
Степан. Не вірю я, щоб панич насміявся над Оксаною. Двічі я уже ходив до горниць, питав декого з двірських, чи посватався панич. Всі кажуть: здається, посватавсь. Та хто ж мені правду скаже? Ну, посватався так посватався! Ніхто тобі не боронить женитись на кому хочеш, а тілько перш виправ перед людьми з котрою кохався, на котру весь мир опудився, відсахни лиху славу!.. Та невже ж не шепнув йому ніхто про те, що скоїлось з Оксаною? Чи, може, він нарочито ховається, як той злодій. Мана, страшенна мана! А як же я гляну товаришам у вічі, якщо тому пащекуванню правда? Більш двох років я про панича слова лихого нікому не давав вимовить, баки всім забивав. А тепер… Що тепер?.. Піду ще, тинятимусь, доки таки не підстережу такого, котрий всю мені правду виявить. І коли, борони боже, панич винен перед Оксаною, то… вже я й не знаю, що вийде з нашої розмови.
Писар і Завада.
Завада. Де ж де вона поділася? Оксано, Оксано! Чи не в саду?
Писар. Ідіть і шукайте її. Якщо добре повело її, то повело на схід сонця, а якщо лихе, то на захід. А якщо знайдете її, то тоді скажете мені. До забачення. (Уходить).
Завада. Боже ж мій милий, боже милосердний! Де ж мені її шукати темної ночі! Борони, Боже, в річку кинулась…
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
ОДМІНА ПЕРША
На другий день удосвіта. Велика кімната у панському будинку.
Соломія (прибира ложки і тарілки з столу). Ну заварили наші пани кашу! Заморочили зовсім панича; сперш посадили його у карт грати, а далі так підпоїли, що він, як сніп, звалився. Вже скілько разів наважалася я шепнути паничеві, яке лихо скоїлось у нас на селі, та коли ж ані приступу до його! Чи не лихо?.. Вже світає. Оце загулялись! Хоч би Владимир Петрович був тут, то я б йому шепнула.
Оксана входить.
Соломія (з жахом). Оксано, ти?
Оксана. Цить! Скажи мені, Соломіє, чи є у тебе у серцеві бог?
Соломія. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все налихотворила Текля, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і заприсягну!
Оксана. Я тебе питаю: є у тебе в серцеві бог? Скажи мені, чи здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи з'являлись коли-небудь сльози у твоїх очах?
Соломія. Та я ж, сестричко, не кам'яна!
Оксана (ухопивши її за руки). Не кам'яна? Ти правду кажеш?
Соломія. Хоч і заприсягти!
Оксана. Скажи мені як перед богом, посватався панич?
Соломія. На те похоже. Тілько настояще довідатись не можна, бо нікого з нас не допускають до його. Зараз як тілько я увійду - і випроводять. Я не розберу панських заручин. У нас як просватають дівку, то зараз на рушник стають, кланяються перед образами, а далі - батькові, матері; а у панів нічого нема.
Оксана. Виклич мені панича.
Соломія. Та він, сестричко, п'яний спить.
Оксана. П'яний! Ти мене дуриш?
Соломія. Ну, от, єй-богу, що ні! Там такий п'яний, що й сказать не можна. Його, певно, нарочито напоїли.
Оксана (похитнулась). П'яний… напоїли! І це самостійная людина!.. Остання надія захмарилась. Проведи мене до його… мій жаль його розбуде, моє горе його витверезить…
Соломія. Постривай, може, я його розбудю. Тілько, сестричко, йди з горниць,- там у саду підожди абощо; бо як пані постереже - лихо буде! Вона вже не спить!
Входить Наталя Семенівна.
Наталя Семенівна (побачивши Оксани) Ти?!
Оксана. Я!
Соломія незамітно вийшла.
Не полохайтесь! Це не манія моя, а я живесенька… Не полохайтесь… і мене не лякайте, бо не злякаєте…
Наталя Семенівна. Як ти посміла ввійти?
Оксана. Не кричіть… бо собі тільки сорому наробите… Слуги ваші всі покотом сплять… двері не заперті… я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче… ніяк сама його не здолаю…
Наталя Семенівна. Я не душогубка!
Оксана. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!..