Рута соромилася не написаного. Причиною ніяковіння був той факт, що вона наважилася щось написати. Шкільні історії про письменників здебільшого були історіями невдах. Світ, який відкрив для неї Яків Чорнай, у якому писали Девід Мітчелл, Кормак Маккарті чи Меґ Вуліцер, у якому письменники були яскравими й успішними, її батьки вважали наївною фантазією, і Рута не знала, як внести у свідомість матері, що письменник не обов’язково повинен мати трагічне життя та сконати в злиднях. Через це вона нітилася й дратувалася ще дужче. Навіть зараз, щойно Інді згадала про письменництво, Рута наїжачилася. Індія відчувала зміну її настрою, проте не розуміла (а може, не бажала розуміти): підтримуючи сестру в тому, що лиш додає їй сорому, не просто не допомагає, а й шкодить. Цілить у найчутливішу точку та завдає щораз більшого болю. Інді любила Руту, однак чомусь не усвідомлювала, що любов не завжди зціляє – іноді любов рве на шматки.
– Вступай на літературну творчість до Острога. Не гони – у тебе реально виходить писати.
– Діяльність, – процідила крізь зуби Рута. – Спеціальність називається «Літературна діяльність». Там ніхто не вчить творчості.
– Ну, це майже те саме. Чи в тебе є кращі варіанти?
– Я дивилася перелік предметів – та сама філологія. І я не уявляю, як витримаю п’ять чи шість років у Острозі. Я не хочу.
– Що не так з Острогом? До Рівного рукою подати.
– Сумніваюся, що це те місце, де можна набратися досвіду, про який хоч комусь буде цікаво читати. Я не висиджу там чотири чи п’ять років.
Інді гмикнула, чим іще більше розсердила сестру.
– Не можна мати все й одразу. – Вона починала втомлюватися від розмови.
– Але можна принаймні рухатися в правильному напрямку.
– Ти взагалі сама знаєш, що тобі треба?
Рута відповіла не відразу.
Вона міркувала про це вже, мабуть, півтора року. Не про те, ким мріє стати, а радше про те, як визначитися. Як людина – тобто людина, яка зрештою досягає успіху, – знаходить власне покликання? Випадково наштовхується? Обирає свідомо? Вичікує, коли покликання впаде їй на голову? Рута спостерігала за дорослими, подумки длубалася в їхніх біографіях, намагаючись зрозуміти, як вони стали тими, ким стали, і зрештою прийшла до не надто втішного висновку: майже ніхто не робив це усвідомлено. Ніхто не робив це розумно. Більшість, кого вона знала, а також ті, про кого могла розпитати, просто рухалися навмання, хапалися за все, що траплялося, наче якісь одноклітинні, аж поки не прилипали до того, що забезпечувало нормальний заробіток. Рута визнавала: життя – це не точна наука, проте усвідомлення того, що основою для більшості відомих їй успішних кар’єр слугує щось на кшталт броунівського руху, бентежило. Це здавалося неправильним.
Тож Рута не знала, що робити зі своїм життям. Знала лише, чого вона точно не хоче: здобути фах лікарки чи юристки, пустити корені й безповоротно загрузнути в житті, ритм якого залежить від робочого графіка з дев’ятої до шостої. Вона любила книжки, відчувала, що вміє писати, сподівалася, що за умови постійної роботи над собою зможе писати ще краще. І їй це подобалося. Справді.
– Я могла б жити в Києві, підробляти моделлю й писати. – Вона водночас і нітилася, і промовляла так, ніби щосили намагалася вразити сестру; останнє викликало відразу до самої себе. – Ну, пробувати писати… Я не хочу в універ.
Інді вирішила поцікавитися, чи сестра аж така впевнена, що їй вдасться писати так, щоб гонорарів вистачало на життя, проте останньої миті пом’якшила запитання:
– Ти віриш, що так само хотітимеш писати через п’ять років? А через десять? Бо з модельного бізнесу тебе врешті-решт попруть, і тоді ти… – Інді замовкла.
– Залишуся ні з чим, – Рута скорчила презирливу гримасу.
– Добре, добре, я знову як батько. – Старша сестра, неначе захищаючись, виставила перед собою долоню. – Рут, не все, що він говорить, є за замовчуванням неправильним. Сама подумай.
– Я не знаю, що робити.
– Їдь до Києва, вступай на філфак. Чи до Львова на журналістику. Яка різниця? Облишити все й почати писати зможеш завжди.
Рута енергійно замотала головою.
– Це неправильно, Інді! Є різниця. – Вона помовчала, прикусивши губу. – Не знаю, як тобі пояснити…
Це ніби визнати поразку, навіть не спробувавши поборотися. Із притаманною підлітковому максималізму нетерпимістю до недоліків інших Рута переконала себе, що лікарі та філологи – це боягузи. Ті, хто вже відступив. Хто вибрав запасний план, навіть не намагаючись утілити в життя найважливішого. Дівчина розуміла, що її шанси стати письменницею нікчемні, проте не могла про них не думати, бо вбила собі в голову, нібито письменник за визначенням не боягуз, адже ніхто й ніколи не відступає в письменництво. Ніхто не береться писати, бо не вдалося вивчитись на економіста чи юриста, лише навпаки. Такі наївні та пафосні думки, вочевидь, не мали нічого спільного з реальністю, та все ж властиве сімнадцятирічним хибне відчуття дорослості підказувало Руті, що письменник – це той, хто знає, чого хоче, і передусім відчуває емоційний зв’язок із тим, що робить. Вона й на мить не замислювалася, що може помилятися, і була переконана, що прагне не так слави чи визнання, як отієї непохитної певності у правильності обраного шляху, яка, на її погляд, властива тільки письменникам.