Один за одним спалахували ліхтарі. Потрібно було йти додому, аби батьки щось не запідозрили, проте Рута не могла. Ледве примусивши себе зрушити з місця, вона дворами побрела до вулички Клима Савура, за рестораном «Vinograd», із внутрішнього дворика якого тхнуло зіпсованим м’ясом, узяла праворуч, у бік Палацу дітей та молоді, після чого набрала сестру.
– Я не знаю, що мені робити, – попри всі намагання не розплакатися, під кінець фрази Рута заквилила.
– Ви поговорили?
– Так. Він приїжджав. Ми зустрілися.
Квиління посилювалося й ось-ось мало вийти з-під контролю.
– Не плач! – наказала Інді.
– Він козел, – між схлипами втиснула Рута, – сраний козляра.
– Рут, заспокойся, будь ласка. Я знаю, що він козел. Про що ви домовилися? Що він сказав?
Секунд двадцять Рута шумно дихала.
– Наполягав на аборті.
– А ти?
– Послала його.
Нестримні схлипи таки стали надривним риданням.
– Давно треба було. Мала, не реви! Що ти вирішила? Ти хочеш зробити аборт?
– Він сів у машину й поїхав, – затинаючись і розтираючи сльози, почала розповідати Рута. – Був такий холодний. Наче нічого й не сталося. Ну аякже, він же просто звалює, а мені тепер… – Вона похлинулася, тепер уже від злості. – Блядь! Як я могла так помилятися?!. Я не знаю… не знаю, що вирішила.
– Ти хочеш зробити аборт? – повторила Інді.
Певна річ, вона хотіла зробити аборт. Але боялася.
– Я буду мати після цього дітей?
– Так. До восьмого тижня все роблять медикаментозно. Ризик мінімальний.
– Від оцього твого «ризик мінімальний» пиздець як полегшало. – Рута дісталася перехрестя вулиць Стуса й Осторовського та зупинилася перед здебільшого неосвітленим парком ПДМ. Секунду повагалася, але зрештою перейшла дорогу та пірнула у півтемряву. – Тобто достатньо буде прийняти пігулку, і все?
За півсотні метрів попереду Рута помітила якийсь силует. Несамохіть сфокусувалася на ньому, проте, зрозумівши, що то чоловік вигулює собаку, знову зосередилась на розмові.
Інді кахикнула перед тим, як відповісти:
– Не зовсім. Після розмови з тобою я зателефонувала одній викладачці та розпитала, як воно відбувається в таких… е… випадках. Це називають нехірургічною медикаментозною провокацією мимовільного аборту. Все проходить під наглядом лікаря. Спочатку тобі дають три таблетки міфепристону (це стероїдний препарат, який убиває ембріон), а через дві доби – також обов’язково за присутності лікаря – мізопростол. Потім лежиш у стаціонарі й чекаєш, коли станеться переривання вагітності. Викидень тобто. Ну, це кілька годин. Не більше як день. Через десять днів ідеш на підсумковий огляд до гінеколога. Все.
– Жесть яка, – пробелькотіла Рута.
– Де ти зараз?
– На ПДМі.
– Повертайся додому та поговори з мамою.
Рута перечепилася через щось у темряві й ледь не проорала носом землю.
– Бля, – вилаялася вона, а тоді ще гучніше: – Ти здуріла! Ні! У мене є гроші! Не здумай нічого розповідати матері – я все зроблю сама!
Чоловік у темряві якийсь час приглядався до неї, після чого, гукнувши собаку, швидко закрокував геть.
Інді не стрималася:
– Рут, ти вляпалася в доросле лайно, то й поводься як доросла!
– А я як поводжуся?! – розлютилася Рута.
– Так, наче застрягла між дівчинкою й жінкою. – Помовчавши, сестра продовжила рівнішим голосом: – Річ же не в грошах. Я не сумніваюся, що ти можеш усе зробити сама, але як ти це приховаєш? Думаєш, мама не дізнається? Та ти не встигнеш вийти за двері після першого прийому, а їй уже телефонуватимуть. Це лікарі, вони всі одне одного знають. Послухай мене: поговори з мамою, вона зрозуміє. Вона все вирішить. Зробить усе правильно. Вона все життя працює в лікарні.
Рута зупинилася та, обхопивши себе однією рукою, опустилася просто на бордюр. Її сестра мала слушність. Як завжди. І це лише посилювало роздратування.
– Бляха, це все так невчасно… У четвер перший екзамен.
Інді стрималась, аби не бовкнути, що «залетіти вчасно» – це оксюморон, такого не буває, натомість проказала:
– Тому поговори з мамою. Пиши екзамен і роби аборт. Час іще є. Вигадаєте разом якусь байку, щоб пояснити батькові, чому тобі треба до лікарні.
Рута вперлася ліктем у коліно й поклала долоню на голову.
– Інді, приїжджай, – промовила вона захриплим від утоми голосом. – Ти потрібна мені.
Сестра довго мовчала перед тим, як відповісти.
– Не можу, мала.
– Розумію…
– У мене теж екзамен. Потерпи трохи.