– Ні, – прошепотіла дівчина, – не замерзну. – А коли Лара захряснув дверцята, додала: – Тільки їдь нешвидко.
– Добре.
Лаврик лише з третьої спроби завів універсал – старий «мерседесівський» двигун довго пирхав і кашляв, немовби намагаючись вихаркнути щось із вихлопної труби, – і зрештою повільно рушив. Сьомий гуртожиток НУВГП стояв наприкінці Студентської, що на самісінькому півдні Рівного, – за дев’ятиповерховою будівлею вже починалися поля, – тож до Колоденки було недалеко. Не більше як два кілометри вулицею Курчатова.
Якийсь час, зсунувшись на кріслі та підставивши обличчя під потік холодного повітря, Рута роздивлялася поквецяне поодинокими хмарами нічне небо, потім, коли відчуття млості почало повертатися, вп’ялася очима в місяць, що мчав навздогін, а за якусь мить вирубилася.
2
Упродовж півхвилини після пробудження Рута насолоджувалася станом блаженної невизначеності, коли сон уже відступив, а спогади про вчорашній треш іще не піднялися на поверхню свідомості. Зрештою розплющила очі, збагнула, що вона не вдома, і скривилася. Рута не пам’ятала, як тут опинилася, та це й не мало значення. Думка про те, що доведеться пояснювати батькам, чому не ночувала вдома, спричинила напад нудоти, а за ним, наче дамбу прорвало, у свідомості сліпучими іскрами замиготіли уривки спогадів.
Рута рвучко сіла. Передусім треба зрозуміти, де вона. Дівчина потерла пальцями очі та повела головою з боку в бік. Вона сиділа на скрипучому двоспальному ліжку посеред чистої, але занедбаної кімнати з високою стелею. Крізь жалюзі пробивалися кволі сонячні промені. Навпроти ліжка стояла перекособочена радянська шафа з антресолями. Праворуч притулився трельяж на тонких ніжках із трьома шухлядами. В кутку за трельяжем Рута помітила стілець, на якому хтось акуратно склав її одяг. Спохмурнівши, дівчина зазирнула під ковдру (на ній була лише білизна – трусики «бразиліана» та напівпрозоре чорне бра). Потому ще раз окинула поглядом кімнату. Рута пам’ятала вечірку, пам’ятала, як її знудило на ґанку, проте поїздка до Колоденки, а також усе, що було після неї, вивітрилося з голови. Вона невиразно пригадувала, як спиралася ліктем на бампер старезного «мерседеса» та про щось говорила (чи то пак намагалася говорити) з Ларою, але на тому все.
Лара.
Рештки сонного туману помалу випаровувалися з мозку, і Рута почала здогадуватися, де перебуває. Вона побачила за подушкою свій смартфон і, поміркувавши, дещо придумала. Узяла телефон до рук та спробувала під’єднатися до вайфаю. За півхвилини налагодилося з’єднання, і Рута, прочитавши назву мережі – Crocodealer, збагнула, що не помилилася: вона в Колоденці, в будинку Лари. Днів десять тому вони святкували тут день народження Артема Гольмана на прізвисько Артемон.
Після під’єднання до мережі телефон дзизнув, сповістивши про надходження запиту в друзі від користувача St. Bozko. Рута здивовано звела брови. Вона півроку не заходила на свій акаунт у Фейсбук. І хто такий цей Святий Бозко? Рута, примружившись, придивилася до фото, а тоді, зрозумівши, скорчила презирливу гримасу. Божинда. Стас Божко. Телепень не знає навіть, як правильно написати власне прізвище латинкою. У мозку сплив туманний спогад про те, як він, глузуючи, знімав її на відео на ґанку гуртожитку. У Рути аж ніздрі роздулися: хрін йому, а не дружба! Вона не дасть цьому придуркові теґнути її під відео. І тільки після того Рута зауважила повідомлення про пропущені дзвінки. Її зіниці розширилися, наче плями чорнила у воді, після чого похололими пальцями дівчина розгорнула журнал викликів.
– Бляха!
Дев’ятнадцять пропущених. Шістнадцять від матері, три останні – від батька. Найпізніший о пів на п’яту ранку. Рута зиркнула на годинник у кутку екрана – десять до сьомої, – і прикусила губу. Дев’ятнадцять!
– Мені кінець.
Вона подумала, що вдома її четвертують, а тоді, не вагаючись, запустила Вайбер, вибрала в контактах сестру й натиснула «Відеовиклик».
Змалечку ім’я наділяло Руту підсвідомим відчуттям власної винятковості, хоча її сестру батьки назвали ще незвичніше – Індією. Індія була на чотири роки старшою й навчалася на третьому курсі медичного факультету Тернопільського державного медичного університету. Зважаючи на ранню пору, сестра могла бути не в мережі, тож доцільніше було би просто зателефонувати, проте розмови, під час яких вона не мала змоги бачити обличчя співрозмовника, Рута вважала неповноцінними й беззмістовними, а тому сподівалася, що Інді забула вимкнути Інтернет перед тим, як лягти спати.
Поки йшов виклик, Рута, закусивши губу, приглядалася до власного відображення у правому нижньому куті екрана. Якщо не брати до уваги тупий біль у животі та присмак лайна в пересохлому роті, почувалася вона не так щоб дуже кепсько: коли тобі сімнадцять, організм із дивовижною легкістю нейтралізує наслідки навіть найбурхливіших пиятик (особливо якщо вдалося позбутися більшої частини алкоголю перед тим, як вирубитися), зате вигляд мала жахливий. Волосся стирчить навсібіч, неначе в собаки після бійки, шкіра у світлі, що проникало крізь жалюзі, здавалася потрісканою й сірою, немовби присипаною тальком, припухлі півмісяці, що підпирали очі, надавали обличчю насторожено-ображеного виразу.